Головний напрям діяльності вашої профорганізації?

2022, 2
   

М. Бугаєнко: «Зрослись думками, сплелись долею»

14.12.2021

Микола Бугаєнко: «Зрослись думками, сплелись долею»

І знову наближається 14-те грудня — День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Цю дату затверджено Указом Президента 10 листопада 2006, і обрана вона невипадково — 35 років тому, у грудні 1986 року, силами більш як 600 тисяч ліквідаторів за рекордно короткий термін, 206 днів, було побудовано першу захисну споруду над зруйнованим енергоблоком ЧАЕС – об’єкт «Укриття».У цей пам’ятний день ми знову згадуємо і вшановуємо героїв-ліквідаторів, хто віддав свої життя заради порятунку нащадків, і хто у Чорнобильській зоні відчуження продовжує боротьбу з наслідками аварії на ЧАЕС. Микола Олексійович Бугаєнко, заступник начальника транспортного цеху ДСП «ЦППРВ», член ЦК Атомпрофспілки (вже четверта каденція) розповідає про буремні 80-ті, сьогоднішні проблеми Чорнобильської зони відчуження, значення для працівника профспілки.

Коли вибухнув реактор

Микола Олексійович Бугаєнко влаштувався на Чорнобильську АЕС водієм у 1987 році – в Управління автомобільного транспорту і механізації, в один з основних підрозділів виробничого об’єднання «Комбінат». А от як саме – це могло би бути окремою історією. До аварії він працював у Тюмені на підприємстві «Тюмень Нафтогаз».

– Коли вибухнув реактор, чекав, що звідти теж будуть відряджати на ліквідацію аварії на ЧАЕС, – згадує Микола Олексійович. – Тоді з усього Союзу направляли спеціалістів для проведення робіт на аварійному блоці та навколо нього. Я просився у відрядження. Не відправляли. У Києві у мене залишилися дружина з двома синами. Постійно отримував від неї неспокійні листи, писала, що у Чорнобилі велике горе,  люди звідусіль їдуть допомагати.  Дітей з Києва вивезли до Мелітополя у піонерські табори. Тоді багато усі школи вивозили, особливо з Оболонського району Києва. І я вирішив звільнитися. Була ще одна причина терміново їхати: батьки проживали біля Димера, треба було допомогти, насамперед заспокоїти психологічно, бо паніка була величезна.

У 1987 році Микола Олексійович повернувся й одразу влаштувався водієм на станцію, бо потребували водіїв. А щоб узяли, довелося схитрувати.

 – Сказав, що маю середню освіту і безпартійний. Але у ті часи, за Радянського Союзу, уся інформація ретельно перевірялася, і правда невдовзі розкрилася: що у мене вища юридична освіта – закінчив Київський державний університет, що член партії. Коли це усе відкрилося, мені простили і призначили механіком. Потім –начальником колони, і далі просувався своїми професійними сходинками: очолив службу експлуатації, забезпечував організаційні питання, дійшов до заступника директора усього транспортного комплексу. Назви змінювалися, а завдання залишалися ті сам. Коли об’єднали державні підприємства «Чорнобильський спецкомбінат» і «ЦППРВ», залишився заступником начальника транспортного цеху ДСП «ЦППРВ». Так у транспорті зони відчуження я усі ці, незабаром буде вже 35 років, працюю.

Не за «довгим карбованцем»

Іноді, каже Микола Олексійович, можна почути сьогодні, що ліквідатори їхали за «довгим карбованцем».

– Я гарні гроші отримував і на півночі. Але не міг там залишатися з огляду на те, що сталося на Батьківщині. На той час у людей були зовсім інші ідейні установки. У нас було глибоке внутрішнє переконання, що ми рятували свою країну, усю Європу, весь світ.

Іноді Миколу Олексійовича також питають, чи не шкодує, що став ліквідатором, ризикував власним здоров’ям і життям.

 – Тепер, з висоти прожитих років, я упевнений, що ні. Вибір було зроблено правильно. Раніше так, задумувався, а що, якщо моє призначення могло бути не таким? Але я стільки часу вже у цьому колективі: зрослися думками, сплелися долею. Мене завжди оточували надзвичайно хороші люди. І хороші колективи. Підтримували, де заслуговую, і журили.  Найголовніше у житті це те, які люди тебе оточують. А мені повезло – я зустрічаю у житті тільки порядних. І за всіма жалію, якщо передчасно уходять.  А відійшло їх у вічність вже дуже багато – більше двох десятків лише з найближчого оточення. Особливо сумно, коли помирають молодші за тебе. Важко втрачати своїх товаришів, хочеться щоб вони завжди були поряд. Бо ми, у колективі, були дуже близькі, зараз цього, на жаль, вже серед людей немає. А в ті «старі добрі», а насправді – важкі часи, практично кожен у колоні один про одного все знав. Усі дружини водіїв були у курсі, з ким їх чоловік сьогодні працює. Зрозуміло, була тривога. Увесь час треба було підтримувати зв'язок, бо могли на роботу викликати у будь-який момент, треба було одне з одним домовлятись.

З того колективу залишилось 57 учасників ліквідації аварії другої категорії – ліквідатори 1986-1987 років. Хтось помер, хтось не проходить комісію за здоров’ям. У нас ці комісії серйозні. Особливо для водіїв, які здійснюють перевезення РАВ.

У перші роки ліквідації робочий день був ненормований

 – Отримували завдання, брали автомобілі і скільки необхідно було, стільки працювали. А коли я вже був начальником колони, сам просив хлопців, щоб виходили, бо нема ким підмінити. Бувало, що водії так втомлювалися, що засинали за кермом. Особливо ті, хто доставляв продукти і товари у межах десятикілометрової зони, тоді її було визначено як «зона спеціального промислового використання навколо ЧАЕС». Але це не було примусово. Усі розуміли: часу немає,  треба це зробити. Тому що на станції дуже чекають люди. Працюють цілодобово, майже не лягають спати. Особливо жаль було призваних, так званих «партизанів» (переважно військовозобов’язані запасу, яких було мобілізовано військкоматами Києва та Київської області «для проходження воєнних зборів».  Серед них бійці 731-го окремого батальйону спеціального захисту, його ще називали «батальйон приречених» – Ред.). Ми їм усі дуже співчували, збирали їм продукти харчування. Частина нашого транспорту працювала по всій Київській області, де що можна: у колгоспах, радгоспах машини їздили, завантажувалися помідорами, усякою городиною. Але возилий зі всього Союзу. Збирали усе, що було необхідно: від металу до виробів індивідуального призначення. У 1987-1988 роки їздили наші автомобілі, навіть, у Челябінську область, у Ленінграді отримували замовлення. Коли добудовували перший  саркофаг, необхідно було дуже багато матеріалів, днями і ночами возили бетон на атомну станцію. Усе для ліквідаторів аварії через наші кузова проходило. Тоді у нас в Управлінні було чотири гаражі. Один гараж був легковий, ще один – механізмів і транспортних засобів спеціального призначення: крани, бульдозери, грейфери. Ще один займався безпосередньо перевезенням РАВ і працівників у зони жорсткого контролю. І четвертий знаходився за межами Чорнобиля. Зараз усі вони об’єднані в один гараж, в якому залишилося 164 технічні засоби: автомобілі й спецтехніка, яка у тому числі перевозить і вантажить РАВ. І на сьогодні у нас трохи більше 200 працівників.

А тоді у нас було їх більше тисячі. Був і більш значний обсяг робіт: перевезення, вивезення, захоронення радіоактивних уламків до пунктів захоронення радіоактивних відходів – спочатку ПЗРВ «Підлісний», потім відкрилася «Буряківка». Ми і зараз також займаємося перевезенням і забезпеченням механізмів для прийняття радіоактивних відходів вже на майданчик Комплексу виробництв «Вектор», нового підприємства з переробки радіоактивних відходів та довгострокового терміну зберігання. Зараз почали поступати туди РАВ з інших атомних станцій. Увесь час від початку ліквідації аварії працювали на забезпечення працівників, як механізмами, так і автомобілями, перевозимо людей на об’єкти, на об’єктах нашими механізмами забезпечуємо їм вантажопідіймальні роботи. Утримання доріг у зоні відчуження у належному стані – це також наш обов’язок, й усе інше, що пов’язано з транспортними послугами.

У працівників залишився єдиний захист – профспілка

У 1986 році вже до грудня було збудовано саркофаг, бо тоді вся країна піднялася на подолання наслідків аварії. Сьогодні ставлення до ліквідаторів і робіт з ліквідації аварії змінилося, наче такої необхідності у зоні вже немає. Тому проблем у Чорнобильській зоні відчуження все більше накопичується, зазначає Микола Олексійович.

– Змінилося ставлення десь двадцять років після аварії. Наші правителі почали відвертатися від чорнобильських проблем, вважати, що Чорнобильська аварія – це вже у минулому. Але радіація про себе періодично нагадує, наприклад, під час пожеж, коли від нагрітого повітря радіаційний попіл підіймається або під час повені, коли цей бруд змивається у річки.

Проблем у зоні додає нестабільність кадрової політики і хронічне недофінансування.

– Сьогодні до нас у зону відчуження керівники заходять як «на вахту» – змінюються один за другим. А з цим пов’язана проблема  недофінансування на роботи підприємств у зоні. Щороку  перші півроку ми ще більш менш працюємо, а потім доводиться «вибивати» гроші на виконання програм колективам, які свою роботу виконують сумлінно і відповідально. Володимир Іванович Холоша ще переймався долею підприємств зони, і  на міждержавному рівні. Де б він не  був, першим вирішував питання матеріального і фінансового забезпечення працівників. А потім пішли популісти, керівники, які не розуміються на проблемах. З часом, унаслідок такої політики держави,  змінилися навіть цілі  державних бюджетних програм: з «ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи» – на «створення умов для використання їх туристичного потенціалу…». Від державних підприємств сьогодні  вимагають заробляти додаткові кошти на здійснення своєї виробничо-господарської діяльності, на оплату праці працівників та інші соціальні потреби. Немає коштів – оптимізуйте чисельність працівників. Як наслідок, здійснюються непродумані реорганізації, скорочення робочих місць. Таким чином руйнується виробничий потенціал підприємств зони відчуження, звільняються висококваліфіковані працівники, знижується матеріальне забезпечення. У нас застаріла техніка. Трохи поновлюється, але зовсім не ті потреби, поновлення транспорту за законом має відбуватися на п’ять відсотків щороку.

За відсутності ефективного керівництва вирішення проблем лягло чи не на єдині плечі – Чорнобильської об’єднаної організації профспілки на чолі з Представником Атомпрофспілки Миколою Тетеріним. Люди довіряють Миколі Васильовичу, і я його поважаю, ми працювали з ним, коли він був ще директором підприємства. Сьогодні працівникові немає на що розраховувати: ні на суди, ні на прокуратуру, ні на іншу владну структуру. У працівників залишився єдиний захист – це наша профспілка, яка стоїть на боці інтересів працівника і заставляє адміністрацію рахуватися з його інтересами. І люди розраховують на нас. Наша первинна організація є найбільшою у зоні відчуження після ППО ДСП ЧАЕС. Чергова «реорганізація» підприємств зони відчуження призвела до зменшення загальної чисельності членів профспілки. До цього доклалися і нові керівники, які не розуміють ролі профспілки у вирішенні питань, як підприємств так і працівників зони відчуження, що персонал – це основний потенціал у виконанні робіт у зоні відчуження і потребує особливої уваги. Але ситуація потроху вирівнюється, все більше людей нам довіряють, повертаються, бо розуміють, що їм, для вирішення проблем, потрібна профспілка. Хочу побажати усім працівникам, ліквідаторам аварії і тим, хто заступив до роботи у зоні в останні роки, міцного здоров’я, миру, благополуччя, впевненості у завтрашньому дні!

Лілія Соколова

 

Читайте також:

14.01.2022
Галузева угода як засіб забезпечення гідної праці
Галузева угода як засіб забезпечення гідної праці
Пріоритетним для профспілки напрямом діяльності є ведення колективних переговорів, укладення колективних договорів та галузевих угод, розширення гарантій діяльності Атомпрофспілки...
05.01.2022
Маю надію, що ми цей шлях пройдемо
Маю надію, що ми цей шлях пройдемо
Віталій Олександрович Скуба, у минулому технічний інспектор праці відділу колдоговірної та правової роботи ЦК Атомпрофспілки, з 3 листопада 2021...
30.12.2021
Спасибо всем и каждому!
Спасибо всем и каждому!
После перенесенного еще в августе инфаркта миокарда моему сыну Сергею была рекомендована операция на открытом сердце, причем срочно....
20.12.2021
Життя — це диво! А людяність — найвища чеснота!
Життя — це диво! А людяність — найвища чеснота!
Юлія Мамчич лише рік як закінчила Київський політех, але вже має досвід роботи в Дипломатичній академії України, у...
останні публікації
23.01.2022
День народження Атомпрофспілки
23 січня — 30 років від дня народження Професійної спілки працівників атомної енергетики та промисловості України. Атомпрофспілка України — це...
25.01.2022
Укріплення північного кордону країни
У рамках спільної спеціальної прикордонної операції «Полісся» прикордонні наряди посилено розгортають контрольні пости....
24.01.2022
Ядерна школа РАЕС – крок до успіху
Рівненську АЕС відвідали більше 20 учнів навчальних закладів Маневиччини – учасників освітнього проєкту «Ядерна школа РАЕС»....
20.01.2022
Енергоатом проводить дитячо-юнацький конкурс
Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» та її первинна профспілкова організація розпочинають міжрегіональний дитячо-юнацький конкурс творчості «Енергоатом Junior#АЕС в гармонії...
18.01.2022
Підсумки звітно-виборної конференції ОМ ЗАЕС
У культурно-діловому центрі ВП ЗАЕС відбулась звітно-виборна конференція Організація молоді первинної профспілкової організації Запорізької АЕС. Захід зібрав 55 делегатів...