«ЗАЕС І ЧАЕС — «ДРУЗІ У НЕЩАСТІ»
«ЗАПОРІЗЬКА І ЧОРНОБИЛЬСЬКА АТОМКИ — «ДРУЗІ У НЕЩАСТІ»
З розповідей членів ЦК Атомпрофспілки на засіданні Президії центрального комітету 29 березня 2022 року.
Голова профспілкового комітету Запорізької атомної електростанції Іван Здравчев:
— ЗАЕС працює у штатному режимі. Керівництво, і станції, і Компанії «Енергоатом», усіляко підтримує персонал, це дуже втиішає. На жаль, ми тут перебуваємо під повним контролем російських військових. З ними доводиться погоджувати наші дії щодо організації усіх видів робіт. На станцію працівники проходять за пропускною системою, але коли люди стоять в чергах під дулами автоматів, у багатьох не витримують нерви.
У місті ситуація ще складніша. Тут військові агресивніші за тих, які перебувають на станції. Наразі вони відслідковують усіх учасників акції на блокпосту, енергодарців, які не впускали у місто російську військову техніку. Викликають на розмови. Потім, щоправда, відпускають, але люди перебувають під постійним психологічним пресингом.
Влаштовують провокації на блокпостах. Наприклад, після перевірки машини, документів, коли, начебто, все нормально, віддаючи документи, кажуть: «Слава Україні», якщо відповів «Героям слава», відбирають машину.
Ситуація в Енергодарі є надзвичайно напруженою. Тому моральна підтримка колег-атомників для нас дуже багато важить. Про неї люди знають і дякують. Дуже погано у місті зі зв’язком. Сьогодні мені підключили Інтернет на час нашої відеоконференції. Мобільний зв'язок дуже перевантажений. Я по півдня намагаюся додзвонитися до колег, до голови Атомпрофспілки Валерія Матова, до його заступника Олексія Лича.
А ще у нас катастрофічно не вистачає живих коштів. А продукти, товари першої необхідності — це все лише за готівку.
Голова профспілкового комітету ДСП «ЧАЕС» Богдан Сердюк:
— У якомусь сенсі майданчик ЧАЕС став «побратимом» Запорізької атомної електростанції у біді, ми стали «друзями у нещасті». Ми одні з перших зіткнулися з війною. І, як ви знаєте, Чорнобильська атомна електростанція зараз під контролем російських військ. Знаєте і про те, що ми не могли провести ротацію персоналу, забрати вчасно зміну, зокрема, і через те, що були підірвані всі мости. Тому персонал змушений був працювати на атомній електростанції майже 600 годин замість належних 12-ти! Наразі знайшли добровольці, але наступну ротацію загарбники призначили лише на 3-тє квітня. Людям доводиться ночувати на робочих місцях: на підлозі на тілогрійках. Нічим у цьому не можемо допомогти. Щодо продуктів харчування, вони закуплені АЕС, поки що є.
Є проблеми з доставкою медикаментів, роботою здоровпукту на ЧАЕС. Добровольців-медиків не знайшлося. Така ситуація склалася й через економічні проблеми. Справа у тому, що ці три медики — працівники Чорнобильської зони відчуження, а не атомної станції, вони є членами нашої профспілки. Працівникам підприємств зони відчуження не виплачується заробітна плата через те, що усі трудові договори, бухгалтерська документація залишилися в окупованому Іванкові. Можливо, їх можна преміювати через Атомпрофспілку? Я порушив це питання і перед адміністрацією ЧАЕС — взяти працівників здоровпункту на роботу на станцію, перевести їх на тимчасові договори.
Щодо ситуації у Славутичі. Продовжуються постійні бойові дії в районі між Черніговим та Славутичем. Нещодавно й у місто зайшли російські війська, які тепер перебувають на блокпосту під Славутичем. З самого початку війни ми в ізоляції. Продукти у магазинах за перші 3 — 4 дні війни практично усі були розкуплені. Тепер магазини зачинені, адже товару немає, багато продавців навіть звільнилися. Славутичани тримаються за рахунок зроблених у перші дні запасах. Налагоджують стосунки з мешканцями довколишніх сіл і фермами. У самому місті знайшли зерно, змелюють його і тепер раз на три дні випікають і видають невеликий буханець хліба (200-300 гр.) кожному, але навіть не жителю Славутича, а прописаному у місті главі сімейства. Реальна проблема і тому, що хоч зарплату, дякувати Богу, ми отримали, але в електронній формі. А продукти на фермах, навіть міський хліб, купити можна лише за готівку, її люди вже не мають.
Урятувати місто, гадаю, може лише одне — це гуманітарні вантажі. Славутич має міський склад, на який готовий прийняти гуманітарну допомогу. Проблема у тому, як її доставити. До окупації, коли вдалося завести великий гуманітарний вантаж, було видано десь 5445 наборів для тих, хто прописаний у Славутичі. Загалом же сьогодні у місті залишилося майже 16 тисяч городян.
Гостра у місті проблема і з пальним. Ще одна — сміття. Його окупанти не дозволили довозити до сміттєвого полігону, а наказали звалювати у лісі.
Щодо медикаментів, то їх також немає, і закінчилися чомусь, насамперед, знеболювальні препарати. Тому, коли зайшли російські військові та хотіли розміщувати своїх поранених у лікарні, їм пояснили, що ліків немає. Можливо, справді, відсутність медикаментів стала одним із аргументів того, що вони не залишилися у Славутичі. Але як бути людям, мешканцям міста, з онкологією, з іншими складними захворюваннями?
Ще із неприємного. 29 березня адміністрація прийняла рішення, керуючись новим Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». Тепер з усіма працівниками, які опинилися поза межами міста, хочуть тимчасово припинити трудові відносини, не платити їм заробітну плату. Таких понад 500 осіб. Я висловив свою думку адміністрації, що такими діями ми практично втратимо наших працівників, бо вони не повернуться на підприємство, яке проводить подібну антисоціальну політику.