Доля представників трьох поколінь родини Мастакових нерозривно була пов’язаною зі СхідГЗК. Кожен із спеціалістів — гірник Федір Микитович, його син Гаррі Федорович та онука Світлана Гаррівна пройшли на виробництві великий трудовий шлях і заслужено посіли керівні посади на ключових для виробничого комплексу підприємствах.
Замість вершин — надра
Засновник династії гірник Федір Мастаков обрав свою професію випадково. Він побачив оголошення про вступну кампанію у гірничий технікум і припустив, що майбутній фах буде пов’язаний із романтикою гірських подорожей. Натомість, виявилося, що замість підкорення вершин потрібно спускатися до глибин — але саме в шахтарській справі він і знайшов своє покликання.
До селища, яке тоді мало назву Жовта ріка, молодий спеціаліст приїхав 1937 року — там уже була введена в експлуатацію залізорудна шахта «Капітальна». Поселення, до якого Федір Мастаков потрапив за розподілом, стало для нього рідним. Тут він створив родину, тут реалізував себе як професіонал.
Після евакуації під час Другої світової війни сім’я Мастакових повернулася додому. Наприкінці 1940-х у жовтоводському регіоні було розвідане уранове родовище і на «Капітальній», уперше на теренах України, розпочався видобуток уранової руди. Федір Мастаков стояв біля джерел організації цього процесу: був директором шахт, спочатку «Капітальної», потім — «Вільхівської». Був також профспілковим лідером.
Заслужена шана
«Як до керівника, до мого дідуся, Федора Микитовича, ставилися з великою повагою і любов’ю, — згадує Світлана Гаррівна, — адже всі знали, що будь-яке питання він вирішуватиме, як то кажуть, «по совісті». Він жодного разу не дозволив собі підвищити голос на підлеглих. Натомість, коли роздавав завдання, робив це настільки чітко і зрозуміло, що всі швидко усвідомлювали, що саме треба робити.
А щодо людських характеристик, то дідусь був дійсно непересічною особистістю. Він прожив довге життя — 97 років, мав дуже гострий розум і ясну пам’ять, і йому було що розповісти про минулі часи!
Із робочих моментів він найчастіше згадував про події, пов’язані з початком видобутку урану. Тоді жовтоводським родовищем Лаврентій Берія, куратор радянського атомного проєкту, зацікавився особисто. І мій дідусь разом із головним геологом самі шукали в шахті зразки руди, де жила — уранова смолка глибоко чорного кольору — була б добре помітною, щоб відправити їх до Москви.
Дідусь вирішував величезну кількість завдань, пов’язаних із налагодженням уранового виробництва, і за це за радянських часів отримав багато нагород, серед яких — орден Леніна, а це — найвища відзнака, яку давали за досягнення в розвитку промисловості. Також дідусь був визнаний повним кавалером почесного нагрудного знака «Шахтарська слава».
За прикладом батька
Усі три ступені відомчої відзнаки «Шахтарська слава» отримав і син Федора Микитовича, Гаррі Мастаков.
Для нього вибір професії не викликав жодних сумнівів. Юнак багато чув про гірняцьку справу від батька, вперше побував у шахті ще тоді, коли навчався у 9 класі, і це здалося дуже цікавим! Тож коли із відзнакою закінчив школу, не вагаючись подав документи до Криворізького гірничорудного інституту. Здобувши освіту, Гаррі Федорович у 1961 році почав працювати на кар’єрі бурих залізняків. Потім перейшов на шахту «Нова», був заступником начальника дільниці, начальником, заступником головного інженера. Надалі — заступником головного інженера комбінату. З цієї посади спеціаліста перевели директором на шахту у Смоліне, для термінового вирішення тамтешніх проблем.
Якщо в юнацькі роки професія гірняка асоціювалась у Гаррі Федоровича зі словом «цікаво», то з роками на передній план вийшло поняття «відповідально». «Шахта не вибачає вольнощів, — наголошує фахівець, — коли ти спускаєшся глибоко під землю, щоб відібрати у природи її багатства, ти залишаєшся з нею сам на сам, і в цих умовах похибка має надто високу ціну».
Тож обіймаючи на шахтах керівні посади, Гаррі Федорович у роботі з людьми на перше місце ставив нагадування про неухильне дотримання правил безпеки, пильність та обережність.
Окрім виробничих завдань, потрібно було вирішувати і нагальні інфраструктурні питання, зокрема, у Смоліному. Дуже багато сил, часу, здоров’я забрав проєкт із газифікації шахтарського поселення. Аби газопровід був побудований, Гаррі Федорович рік днював і ночував на роботі, рідко бачився з родиною, але все ж таки — відчував надійний тил.
Робота за кордоном
Досвід фахівця з видобутку урану потрібний був не лише на СхідГЗК — тож у 1971-1978 та 1983-1990 роках Гаррі Федорович працював головним інженером на радянсько-німецькому підприємстві «Вісмут», яке видобувало уранову руду, виготовляло концентрат та надалі передавало його на збагачення до Союзу. Там спеціаліст дуже швидко самостійно вивчив німецьку. За це заслужив повагу закордонних колег. А ще — за те, що не керував віддалено із кабінету, а знав шахту навіть краще, ніж місцеві.
«Видобуток урану в Німеччині відбувався в інший спосіб, ніж у наших родовищах, тож про пряме копіювання підходів не йшлося, — роз’яснює Гаррі Мастаков. — Загалом, уранова галузь настільки специфічна, що творчий підхід потрібний на кожному із рудників. Навіть за схожих геологічних умов треба шукати рішень, оптимальних для конкретного підприємства».
Доля комбінату турбує й нині
Попри те, що Гаррі Федорович уже давно на заслуженому відпочинку, він продовжує брати близько до серця події на СхідГЗК. Він усвідомлює, що проблеми мають комплексний характер. Спад розпочався ще у 1980-х, після Чорнобильської аварії, коли все, що було пов’язане з атомом, почало викликати настороженість. Якщо раніше уранщикам тільки й казали: «Давайте, давайте, давайте!», то після катастрофи було згорнуто цілу низку нових перспективних проєктів. Сьогодні, вочевидь, головною загрозою є війна. Але Україна потребує урану як палива для атомних станцій.
Переживає Гаррі Федорович і за долю Смолінської шахти. Він розуміє, що в Україні нема ані досвіду, ані коштів на консервацію уранової шахти. Продовжуючи тримати руку на пульсі основних подій, пов’язаних з урановою галуззю і атомною енергетикою, фахівець порівнює українські проблеми і німецький досвід: Німеччині знадобилися мільярди євро для того, щоб рекультивувати землі, на яких до 1990 року видобували уран.
Продовжуючи традиції родини
Із шахти почалося знайомство з гірничою справою і для третьої представниці династії, Світлани Гаррівни. Воно відбулося в Німеччині, коли Світлана ще була школяркою, і дітям під час екскурсій показували найцікавіші виробничі моменти. До того ж мати Світлани — геолог. У родині більшість розмов так чи інакше стосувалася професійних моментів. Тож Світлана пішла навчатися до геологорозвідувального інституту. Щоправда, у 1990-ті про обов’язковий розподіл після навчання на підприємства вже не йшлося, і роботи за фахом не було. Тоді молода спеціалістка вирішила опанувати новий для себе напрям, і влаштувалася на СхідГЗК до Центральної пилогазодозиметричної лабораторії. По-перше, у неї все ж таки була ґрунтовна технічна вища освіта; по-друге — в цьому підрозділі приділяли дуже велику увагу навчанню нових кадрів.
«Тоді лабораторію очолював Володимир Петрович Новодранов, який мене дуже багато чого навчив, — згадує Світлана Гаррівна. — Тут проводився дуже великий спектр хімічних аналізів для контролю за умовами праці на постійних робочих місцях підприємства, а також за ситуацією у зовнішньому середовищі — а це і грунт, і вода, і рослинність, і продукти харчування. Старші колеги ділилися досвідом, до того ж у нас часто проходили курси з підвищення кваліфікації — усе це допомагало набути професіоналізму».
На відповідальній посаді
Розпочавши з посади техніка-дозиметриста, з 2021 року Світлана Мастакова очолила лабораторію. Вона погоджується з тим, що цей підрозділ комбінату відіграє надзвичайно важливу роль, адже саме його висококваліфіковані спеціалісти відповідають за атестацію робочих місць за умовами праці, нагляд за безпекою праці, радіаційний екологічний моніторинг, радіаційний контроль за одноразовими контейнерами з готовою продукцією, яка вирушає на збагачення за кордон.
«Дуже важливо розуміти специфіку уранового виробництва, адже радіацію не побачиш і не відчуєш. Але тоді, коли здійснюється контроль та вживаються заходи щодо захисту, працювати в таких умовах можливо. Свідчення тому — довге життя, яке прожив мій дідусь. Гідно тримаються і батько з матір’ю, яким уже по 87 років. Мені дуже прикро, що вони, пам’ятаючи попередню війну, коли їх дітьми вивозили в евакуацію, мають переживати страхи війни нинішньої. Але всіх нас тримає віра в Перемогу і надія на відновлення і розвиток СхідГЗК!»
Любов НАТОЧІЙ