Більше ніж пів століття — саме стільки пропрацював на Східному гірничо-збагачувальному комбінаті Анатолій Григорович Шаблій, пройшовши шлях від електромонтера до заступника генерального директора. За цей період на підприємстві відбулася ціла низка радикальних змін. Згадуючи про них, наш співбесідник висловлює переконання: на долю підприємств впливає багато чинників — економічний, політичний тощо; але найважливішим є усе ж людський фактор.
Анатолію Григоровичу, розкажіть про себе — як доля пов’язала вас зі СхідГЗК?
Я — корінний жовтоводець і свідок того, яку величезну роль відіграв у становленні міста розвиток уранової промисловості.
У повоєнні роки нашій родині жилося нелегко. Батько загинув на фронті, мати піднімала мене і моїх брата й сестру самотужки. Закінчивши у 15 років школу, я поїхав вступати у Дніпропетровськ до вишу, але там відмовили: «Куди тобі до інституту, тобі в дитсадок треба! Паспорта ще навіть нема!» Додому я повернувся у відчаї. Треба було якось виживати. І тоді рятівним стало опанування навичок столяра — я робив дерев’яні тумбочки і продавав їх на базарі. Місто тоді дуже активно розбудовувалося, приїжджало багато спеціалістів, їм треба було облаштовуватися — і мої вироби мали попит.
У 1957 році я прийшов на ТЕЦ електромонтером. Надалі відслужив в армії, потім повернувся до роботи на ТЕЦ. На той час у нас уже відкрили філію Криворізького гірничого інституту, і відучившись там на вечірньому факультеті, у 1968-му я отримав диплом гірського інженера-електромеханіка з відзнакою. Згодом став техніком, потім старшим техніком, опісля — інженером енерголабораторії. Ця структура, якою керував мій учитель Герман Брянцев, забезпечувала налагоджувальні роботи в усіх підрозділах комбінату — тож я попрацював на кожній із шахт. Мене помітило керівництво і запропонувало посаду головного енергетика ГМЗ, потім — головного енергетика всього підприємства, надалі — заступника головного інженера — начальника електромеханічного відділу.
Яким було враження від роботи на урановому підприємстві?
Це було суцільне задоволення! Я потрапив до високоінтелектуального середовища. Мене оточували молоді, сповнені ентузіазму люди, які здобували освіту у провідних на той час навчальних закладах.
Над розбудовою підприємства працювали кандидати й доктори наук. Іще не так давно корисні копалини видобували лопатою і возили їх конями — а тут на очах створювалися принципово нові для всього світу технології видобутку урану. Нашим завданням була автоматизація виробництва. Багато обчислювальних технологій впроваджувалося вперше в СРСР саме на СхідГЗК, і уранщики з інших республік приїздили сюди вчитися та переймати досвід із впровадження новітніх технологій збагачення урану та автоматизації технологічних процесів.
Розквітав комбінат, розвивалося й місто?
Воно також змінювалося на очах, це було будівництво, яке кипіло вдень і вночі. Зводився Палац культури, школи, фізкультурні заклади. Вирувало культурне життя, створювалася потужна система освіти, формувалися спортивні команди, вдосконалювалася міська інфраструктура.
Містечка для атомників будувалися за типовими проєктами, і коли я побував в інших республіках, то побачив певну подібність. Але Жовті Води були найкрасивішими серед них. Бо це — українське місто, яке потопало у зелені і квітах, воно було особливо охайним та дуже доглянутим.
Коли ви обійняли посаду головного енергетика всього підприємства, об’єкти, які вимагали уваги, знаходились і далеко за межами Жовтих Вод?
Так, тоді ми забезпечували надійне електропостачання на шахах та підприємствах у трьох областях — Кіровоградській, Дніпропетровській, Миколаївській. Будували підстанції, прокладали лінії електропередач. При цьому енергетична інфраструктура створювалася з урахуванням того, які потужності будуть потрібні в майбутньому — думали на кілька років уперед.
З частими відрядженнями була пов’язана і наступна ваша посада?
Так, у 1994 році мене призначили заступником генерального директора комбінату, і потрібно було брати участь у розв’язанні безлічі питань: від утримання на плаву всього СхідГЗК до вирішення долі радгоспів, підпорядкованих на той час комбінату.
Зустрічей було дуже багато — питання вирішувалися на рівні прем’єрів і президентів. Водночас, будучи заступником гендиректора, я познайомився з директорами українських атомних електростанцій. Це були високоосвічені люди, які прийшли на керівні посади, пройшовши перед тим довгий шлях на виробничих майданчиках; це були державники, які працювали на суспільство. Спілкування з ними стало справжнім подарунком долі.
Звісно, керівна посада — це далеко не суцільна радість. Це ще й постійне перенапруження. Дружина просила мене пошкодувати себе та облишити посаду, та й я переживав, чи достатньо приділяю уваги дочці й сину, які підростають. Але відповідальність брала гору, робота — то було святе.
Тим більше, що в початкові роки незалежності СхідГЗК переживав не найкращі часи. Єдиний радянський оборонний комплекс, часткою якого був комбінат, залишився в минулому…
Дійсно, за СРСР уран був у пріоритеті — а потім став нікому не потрібним. Нам довелося думати, як забезпечити комбінат обладнанням і матеріалами, а потім — ще й куди подіти цей уран.
Молодій державі тоді потрібно було вирішувати багато інших проблем. Хтось у верхах просто не знав, що в Україні є власне виробництво; хтось — не надавав належного значення цьому питанню. Були й сили, зацікавлені у занепаді атомної галузі в Україні.
Тож із генеральним директором Михайлом Бабаком, з яким ми разом були призначені на посади, стукали в усі двері, де тільки нам могли допомогти. Але — за ті двері ми ніколи не носили «чогось», що допомогло б нам в обхід закону отримати преференції.
Озираючись, чи можете виокремити з перебування на керівній посаді той епізод, яким ви найбільше пишаєтеся?
Напевно, це збереження підприємства і його команди. Ми з Михайлом Бабаком не дали розвалити комбінат, хоча спроби це зробити були. Ми власною наполегливою працею гуртували увесь колектив — а він був дуже сильним! Самих тільки інженерів було півтори тисячі, вони творили дива, розробляючи гірське обладнання, потрібне не тільки для нашого комбінату, а й для інших уранових родовищ!
Пишаюся самим фактом, що працював з Михайлом Бабаком. Це — людина-брила, яка змогла організувати роботу СхідГЗК навіть у кризових умовах, коли інші підприємства припиняли своє існування. А ще інколи здавалося, що це людина-робот. Його робочий день не обмежувався 8 годинами, у справах він проводив по 12-14 годин.
Я радий, що працював з такими людьми, як головний інженер СхідГЗК Станіслав Безродний, директор ГМЗ Павло Воробйов, головний технолог комбінату Михайло Ладиженський та тисячі інших чудових фахівців. Пишаюся теплими стосунками з Валерієм Матовим, якого знаю з часів його роботи на СхідГЗК як талановитого організатора — переконаний, що нинішній його авторитет є абсолютно заслуженим.
На вашу думку, наскільки важливою в роботі підприємства є особистість керівника? Як вважаєте, він повинен бути вихідцем із того середовища та того колективу, який очолюватиме, чи він може бути талановитим управлінцем, якому можна довірити будь-яку справу?
Те, яку роль відіграє особистість, ми можемо зрозуміти, якщо проаналізуємо вже згадуваний період після розвалу СРСР. Колишні оборонні підприємства опинилися в дуже скрутних умовах. Але одні з них розвалились, а інші перетворилися на прибуткові, ставши для всіх навколо джерелом достатку.
Ми можемо побачити: СхідГЗК тримався, доки його очолювали люди, небайдужі до долі уранової галузі. А коли директори стали змінюватися ледь не щороку, справи пішли зовсім кепсько.
Поза сумнівом і те, що на керівні позиції передусім заслуговують компетентні професіонали, які піднялися кар’єрними сходами у своїй спеціальності — і які вміють спілкуватися з людьми, слухати їх та розв’язувати проблеми їхні та підприємства. Бо тоді, коли керівником — неважливо, чи йдеться про комбінат, чи про уряд — призначають за принципом особистої лояльності або партійної приналежності, і людина у високому кріслі навіть не розуміє фахової термінології — це шлях до занепаду.
Чи є, на вашу думку, надія відродження СхідГЗК?
Вважаю, що у підприємства є перспектива, адже у світі не так багато урану, а в нас він є! І в нас є гостра потреба в ньому, адже атомні станції повинні мати паливо. Сьогодні вселяють надію наміри приєднати СхідГЗК до НАЕК «Енергоатом» для створення вертикально інтегрованого холдингу, що контролює увесь технологічний цикл: від видобутку урану до генерації електроенергії.
Така ідея існує давно. Уже не раз ми сподівалися на те, що в Україні буде власне виробництво палива — маючи домовленість з американською стороною, ми вже вбивали кілки під майбутній завод! Але прийшли росіяни, наобіцяли, що це зроблять вони, і в результаті звели все нанівець.
Зараз вони намагаються знищити не тільки наш енергетичний потенціал — вони прагнуть стерти з лиця землі нашу країну. Вірю в те, що Україна вистоїть, і СхідГЗК розвиватиметься.
Що допомагає триматися вам у нинішні важкі часи?
Моя родина: дружина, з якою ми прожили вже більш як 60 років разом, діти. А також робота — тепер уже не на виробництві, а в саду, де зріють плоди і працюють мої бджілки.
***
Щиро бажаємо вам спокою на заслуженому відпочинку, а підприємству, якому ви присвятили кілька десятиліть — спеціалістів, котрі працюватимуть із такою само наснагою, як це було за часів найвищого розвитку.
Любов НАТОЧІЙ