Цим принципом Надія Слівінська, старший юриcконсульт відділу претензійно-позивної роботи «Енергоатом-Трейдинг», послуговується і в роботі, і в спорті. Волейбол для неї — невід’ємна частина життя, а спілкування зі своєю командою вона називає «мій спортивний антидепресант».
Надіє, розкажіть, будь ласка, наскільки важливим для вас є захоплення грою?
Волейбол завжди був у моєму житті — і сподіваюся, буде! Моя мама, вчителька, записала мене до секції ще в першому класі. Я була найменшою і найнижчою серед інших дівчат, під волейбольною сіткою проходила, навіть не пригинаючись. Вправності мені вдалося досягти аж ніяк не одразу, але з часом успіхів ставало дедалі більше, і я глибоко занурилась у вир спортивного життя. Після школи представляла на спортивному майданчику свій ВНЗ. Коли у 2019 році почала працювати в НАЕК «Енергоатом», приєдналася до тутешньої волейбольної команди.
Наскільки організованим був спортивний рух?
У компанії була група тих, хто всерйоз цікавився волейболом, але тоді про регулярні тренування ще не йшлося. Ситуація змінилася, коли було ухвалено рішення орендувати майданчик для занять. Нам вдалося знайти зал у зручному для всіх місці та переконати керівників в університеті ім. Драгоманова, щоб вони знайшли у розкладі спортзалу час для нас — і відтоді заняття набули системного характеру.
Як відбуваються тренування зараз?
До них долучаються усі охочі — від тих, хто вперше бере у руки м’яч, до тих, хто вже виборов звання майстра спорту. Професійний тренер, який з нами працює, розподіляє групи так, щоб кожному було цікаво, і я спостерігаю, як люди, котрі раніше не грали, досягають суттєвого прогресу.
Для широкого загалу заняття відбуваються двічі на тиждень, для команди, яка представляє наш колектив на змаганнях — частіше. Якщо у нас виникають якісь потреби — чи то думка про те, щоб тренуватися двічі на тиждень, чи закупити нові м’ячі — ми завжди можемо розраховувати на допомогу профспілки, Ганна Заєць підтримує нас і наші ініціативи.
Команду, яка виступає на змаганнях — як би ви її охарактеризували?
Це — кістяк спільноти, яка цікавиться волейбольною грою. Восьмеро наших гравців — це дуже різні люди, і за професіями, і за регіонами, звідки ми приїхали до Києва. Але ми настільки притерлися одне до одного, що діємо в процесі гри неначе шестерні одного механізму. Розуміємо одне одного з пів слова, з пів погляду! Це дуже дружній колектив, де всі підтримують одне одного — це мій волейбольний антидепресант!
У колективі я — єдина жінка, і мої товариші дуже турботливо до мене ставляться. Серед них я почуваюся так само впевнено, як із моїми старшими братами, готовими завжди стати на захист.
Наскільки є успішними для вашого колективу головні профспілкові змагання цього року?
Найбільш емоційним моментом було змагання із найзапеклішим конкурентом, командою ЧАЕС. Наше протистояння триває вже доволі довго — перевага то на їхньому, то на нашому боці. Цьогоріч нам вдалося перемогти! Це стало можливим за рахунок того, що ми зібрали в команді найсильніших гравців Дирекції НАЕК «Енергоатом», і кожен із них у ході наполегливих тренувань зміг суттєво підвищити свій індивідуальний рівень.
Що для вас є важливішим у грі — сама по собі участь чи перемога?
Однозначно — перемога. Коли я чую, що для когось спорт — просто спосіб приємно провести час, незважаючи на результати, мені це складно зрозуміти. Я завжди прагнула йти вперед, перемагати, вдосконалюватися.
Загалом, що дає вам спорт?
Насамперед — емоційне перезавантаження. Те, що заняття допомагають підтримувати фізичну форму, це радше додатковий бонус, який для мене стоїть аж ніяк не на першому місці. Головне — можливість відволіктися від нашого страшного сьогодення — від постійного перенапруження, від тривоги перед черговими обстрілами. Плюс — ти можеш відвернути увагу від обдумування робочих або побутових питань. Гра вимагає перебувати «тут і зараз» та потребує потужної концентрації уваги на процесі.
Чи допомагають навички, здобуті завдяки захопленню спортом, у роботі?
Припускаю, що це так. Я дійсно завжди прагну перемагати. Розпочинала роботу із супроводу договорів. Але з часом це почало здаватися нудним, і нині я захищаю інтереси нашої компанії у судах. Будучи дуже самокритичною, вкрай ретельно аналізую кожне судове засідання — чи саме ті слова потрібно було добрати, чи саме цю стратегію застосувати? Докладаю усіх можливих зусиль для того, щоб уникати помилок, а якщо вони трапляються — вивчаю, які передумови до цього призвели. Для того, щоб удосконалюватись, уважно придивляюся до дій моїх колег і опонентів, аби навчитися всього, чого досі не знала або не враховувала. Якщо ти зупинишся і не будеш рухатися вперед — конкуренти обійдуть тебе.
Так само у спорті. Я придивляюся до партнерів по грі: як вони розминаються, яке екіпірування використовують, які рухи застосовують для досягнення кращих результатів. Кажуть, що найкращий спортсмен — це той, хто постійно навчається. Дослухаючись до порад нашого тренера, я переконуюся в цьому. Цінними для мене стали й поради мого реабілітолога. Цього року мені не пощастило — отримала кілька спортивних травм. Спеціаліст, який допомагав відновитися, порадив не затягувати з поверненням на поле, щоб страх травмуватися не був надто сильним і не став на перешкоді подальшим заняттям.
Окрім того, щоб рухатися до мети, попри негаразди, будь-що прагнути перемоги, напевно, і в роботі, і у спорті важливу роль відіграє вміння працювати в команді?
Обов’язково! Так само я прагну не підвести своїх колег, у команді роблю все, щоб не помилитися. Моє завдання — передати м’яч так, щоб хлопці могли його забити. І я щоразу хвилююсь, аби все відбулося правильно.
Чи підтримує вас родина у вашому захопленні волейболом?
Так, хоча у кожного в нашій сім’ї інші спортивні вподобання. Чоловік займається вправами з кардіонавантаженнями. У нього залізна воля — якщо він уклав для себе певну програму занять, то обов’язково її виконає!
Дочки, 15 і 10 років, віддали перевагу карате. Старша у підлітковому віці припинила займатися, а молодша продовжує вдосконалювати свою вправність, вона — чемпіонка України в цьому виді спорту. Вона ж для мене — суворий «контролер». Буває, що втома після роботи бере гору, або ж просто трапляються такі дні, коли все валиться з рук, і ні на яке тренування вже не хочеться. Тоді дочка у командно-наказовому тоні каже мені збиратися й не уникати спортивних занять за жодних обставин.
А ще я доволі часто обговорюю зі своїми дівчатами ключові моменти гри, переживаю, чи правильно вчинила в тій чи іншій ситуації. Я помічаю, що вони оцінюють конкретні випадки зовсім з іншої точки зору, ніж це роблю я, що допомагає мені ще краще осмислити і проаналізувати гру. І знову подумати про те, як рухатися далі.