Вітаючи із Днем шахтаря, який цьогоріч відзначають 30 серпня, та віддаючи глибоку шану важкій, небезпечній і героїчній праці гірників, ми розпочинаємо серію публікацій, присвячених ювілею Східного гірничо-збагачувального комбінату. Сьогодні ми ведемо розмову з Петром Михайловичем Кучею, спеціалістом, який пропрацював на підприємстві 38 років і зробив дуже вагомий внесок у вирішення практичних завдань та в наукове осмислення новітніх підходів до видобутку та переробки уранової руди.
Надвеликі масштаби
СхідГЗК будувався в часи холодної війни, коли СРСР не шкодував коштів на створення ядерного озброєння — і комбінат став ключовим елементом у сировинній базі радянського військово-промислового комплексу. Яку специфіку це накладало на життя підприємства?
Дуже помітну! На комбінаті, який підпорядковувався напряму Середмашу (Міністерству середнього машинобудування СРСР, секретному відомству, яке керувало всією атомною промисловістю та забезпечувало розробку і виробництво ядерної зброї, панувала дуже жорстка дисципліна. На працівниках лежала надвелика відповідальність, керівництво придивлялося до кожного кроку — і в тих, хто нічого собою не являв, не мав достатніх знань і вмінь, не було жодного шансу на просування кар’єрними сходинками.
Комплекс створювався для того, щоб забезпечувати ядерний потенціал держави і водночас із розрахунком на те, щоб він міг функціонувати під час ядерної війни. Середмаш не просто збудував промислові одиниці — шахти, заводи, унікальні лабораторії, житло та інфраструктуру, а й забезпечив режимним об’єктам максимальну автономність.
Містечка, які будувалися для уранщиків, були продуманими та ошатними. Пригадую, як я возив до Смолінського рудника кореспондентку, щоб показати їй, як добре живуть шахтарі. Я щиро казав їй: «Погляньте на це селище — на цю красоту! Це ж перлина серед величного степу!» Вона, втім, назвала дев’ятиповерхівки у своїй статті «шматком штукатурки серед голого поля» ☺ Але того, що для працівників комбінату усе ж створювали гідні умови — не відняти. Ми відчували стабільність, ми бачили перспективи.
Працівники уранової галузі були привілейованим прошарком із високими зарплатами, хорошим медичним супроводом, продовольчим і промисловим спецзабезпеченням. Однак усі ці бонуси лише частково могли компенсувати небезпеки, пов’язані з роботою…
Гірський видобуток руди і переробка урану були і є дуже небезпечними. Як це позначалося на колективі? У складних умовах люди гуртувалися настільки сильно, як це зараз відбувається між бойовими побратимами на фронті. Напевно, Валерій Олексійович Матов, з яким ми працювали певний час разом, міг би підтвердити ці слова!
Від урану для зброї до урану для мирного атома
З розпадом СРСР у СхідГЗК зник єдиний радянський замовник, підприємство було позбавлене гарантованого фінансування і гарантованого збуту продукції. Як комбінат переживав радикальні зміни?
Після того, як шахтарям кілька місяців не виплачували зарплату, прокотилася перша хвиля страйків. Основним аргументом, який тоді навели на користь того, щоб продовжувати роботу, стали суттєві зміни в оборонній сфері: «Не хочете видобувати уран? То завтра сюди підженуть станки, і ви будете виробляти для оборонки копійчані детальки, отримуючи за це, відповідно, копійки». І дійсно, це був період, коли доля уранового виробництва була під великим питанням. Україна під тиском міжнародної спільноти відмовилася від ядерного статусу, віддала наявне озброєння та розпочала конверсію оборонної промисловості. Окрім того, що на країну тиснули ззовні, всередині подекуди спостерігалося нерозуміння того, наскільки важливою є уранова галузь. Представники міністерств, які приїжджали на комбінат, казали: «Навіщо нам ваш уран, що ми з ним робитимемо?» Я відповідав тоді: «А як же наші атомні станції? Їм же потрібне паливо!» Бо ж комбінат на той час забезпечував 30% потреб атомних станцій країни. Схоже, у Києві не всі розуміли суть питання. Багато хто навіть не знав, що в Україні є власне уранове виробництво — настільки все було засекречено. На щастя, держава усвідомила необхідність власного видобутку і переробки, і СхідГЗК запрацював на мирний атом.
«Придумай щось!»
Розкажіть, будь ласка, як складався ваш трудовий шлях на комбінаті?
Я приєднався до колективу в 1978 році, прийшов гірським майстром, з часом почав обіймати керівні посади. Надалі головний інженер комбінату Микола Михайлович Трапенок запитав мене, чи не хотів би я від роботи у шахті перейти до роботи за кульманом — мовляв, у тебе червоний диплом, а фахівців, які розбираються в гірській справі, у нас не так і багато… Аргумент «Я ж виробничник!» не пройшов, тож надалі я шість років пропрацював над проєктуванням шахт. Потім головний інженер поцікавився: «Ну що, Петре, посидів над паперами? Я ж знаю, що ти і з людьми вмієш працювати, хочу тепер побачити, як ти зможеш керувати великим колективом!» Мені дали час на завершення навчання в аспірантурі й після того призначили на Смолинську шахту начальником виробничо-технічного відділу. Робота на посаді, де потрібно було забезпечувати виробництво відповідними проєктами, розрахунками, кресленнями, плануванням та нести відповідальність за виконання плану, стала дуже хорошою школою. За 10 років мене знову викликали в Жовті Води та призначили начальником гірського відділу, який відповідає за всі шахти. Надалі з 1998 по 2004 рік я обіймав посаду заступника головного інженера комбінату, а потім до 2007 працював головним інженером СхідГЗК. Потім повернувся до роботи в проектному відділі управління комбінату.
Період, коли мене призначили головним інженером, жартома називали настанням «Петровських часів». Окрім того, що я — Петро, то ще й посаду генерального директора обіймав Петро Георгійович Пєрьков, а Центральну науково-дослідницьку лабораторію (ЦНДЛ) очолював Петро Якимович Кислий.
Генеральний директор Петро тоді поставив завдання: розробити план заходів для підвищення заробітної плати без звільнення працівників, а виключно за рахунок підвищення обсягів виробництва. Він сказав: «Звертаюся до тебе не як до гірничого інженера, а як до головного інженера комбінату — нам потрібно розвиватись!»
Ідей щодо модернізації виробництва було багато, адже технології, які напрацьовувалися ще у 1940-50-х роках, на зламі тисячоліть не могли не застаріти. Однак для їх реалізації потрібні були великі інвестиції, а на значні асигнування з бюджету ми сподіватися не могли. Розраховувати можна було в основному на власні обігові кошти.
Першим принципово важливим моментом стала заміна приводу гірничо-шахтних машин зі стислого повітря (з ККД 5%) на електрогідравлічний привод (ККД — 45%). Це не було останнє слово техніки — на найновіші розробки у нас не було грошей, однак порівняно зі старим обладнанням придбані машини врізалися в породу, наче в масло!
Другим проривним моментом стала переробка відвалів основного виробництва. На базі ЦНДЛ під супроводом головного геофізика комбінату Анатолія Васильовича Копанєва була розроблена та впроваджена у виробництво установка, яка відокремлювала зовсім порожню породу від урановмісної. І на переробний завод попрямували додаткові вагони з рудою!
Це дало можливість не тільки зберегти робочі місця, колектив, а й тричі помітно збільшувати зарплати.
Ідея, що випередила час
Окрім вирішення поточних завдань, ви значну увагу приділили науці. У чому особливість методу видобутку урану, який ви обґрунтували у своїй дисертації?
Моя робота була присвячена розрахунку того, як можна було б застосувати в наших умовах методику підземного блочного вилуговування (це фізико-хімічний метод видобутку корисних копалин, за якого руда не підіймається на поверхню для класичної переробки, а переробляється під землею у спеціальних сорбційних колонах за допомогою слабкої сірчаної кислоти та спеціальних смол. Підземне вилуговування урану за допомогою свердловин в піщаних породах Девладовського родовища було досліджено, випробувано та застосовано на СхідГЗК вперше у світовому виробництві! Ми довели, що для родовищ урану пісковидного типу оптимальною є саме ця методика. Але СхідГЗК веде видобуток уранової руди з гранітних порід. І ось тут ми і провели доказову роботу по підземному блоковому вилуговуванню. Ця технологія робить рентабельним видобуток урану із бідної руди. Ми могли б отримувати жовтий кек прямо біля шахт і економити величезні кошти щонайменше на перевезенні руди до переробного заводу та відмови від використання земельних відводів України під хвостосховища відходів виробництва.
Однак технологія вилуговування була реалізована на СхідГЗК лише в експериментальних обсягах. Що стоїть на перешкоді повному впровадженню новітнього підходу?
Інертність гірничої справи. Прорахувати і впровадити — це дуже різні речі. У наявну систему видобутку та переробку було вкладено колосальні гроші, і для того, щоб перейти до підземного блокового вилуговування, також потрібні значні капіталовкладення та час.
«Необхідно розвивати те, що ми вже маємо»
Яким ви бачите майбутнє комбінату?
Я переконаний, що його потрібно розвивати, максимально використовуючи ті засоби, які в нас уже є, та застосовуючи нові технології. Радикального підходу потребує сірчанокислотний завод: його треба створювати наново, оскільки на нинішньому підприємстві безнадійно застаріло не тільки обладнання, а й сама методика виробництва. Щодо руди, то багаті на уран запаси можна було б підняти на поверхню у класичний спосіб, а для видобутку з бідних пластів застосувати вже згадувану методологію підземного блокового вилуговування.
Для цього потрібні два ключові моменти: інвестиції і фахівці. Сьогодні в Україні немає закладів, які випускають «готових» спеціалістів з видобутку урану. Криворізький національний університет готує основу гірників, але для того, щоб працювати в урановій галузі, їм потрібно більше специфічних знань. До освітнього процесу потрібно залучити як співробітників колишнього Криворізького гірничорудного інституту, так і співробітників унікальних лабораторій та підрозділів СхідГЗК, і це могло б покращити ситуацію з кадрами в урановидобувній промисловості.
Я дуже сподіваюся на те, що війна закінчиться нашою перемогою, і підприємство, якому я віддав значну частину свого життя, знову розквітне та посяде належне місце в розвитку промисловості країни.
Любов НАТОЧІЙ, Марічка СМЕРЕКА
