Сотні працівників ядерної галузі України долучились добровольцями до лав Сил Оборони. Серед них — Юрій Зімінський, який у мирному житті працював на ЗАЕС начальником зміни електричного цеху. У вересні 2022 року він став командиром взводу 113-го окремого батальйону ТРО. Сьогодні Юрій продовжує службу у тому ж підрозділі, з 2024 року — за напрямом безпілотних систем.
Представник династії
Вибір професії для мене був очевидним, — починає розповідь про себе Юрій Зімінський. — Мій батько, Володимир Михайлович, працював на ЗАЕС, коли ще тривало будівництво станції. На його зміні запускався перший енергоблок, чим він дуже пишався, зберігаючи випуск газети «Енергія» з репортажем про цю знакову подію.
За прикладом батька я обрав електричний напрям у атомній енергетиці, і з 2009 року розпочав свій шлях на ЗАЕС, дійшовши від чергового електромонтера до начальника зміни електричного цеху. Я прагнув розвитку, здобував ще одну вищу освіту, будував плани, у вільний час любив порибалити… Та все змінила війна.
Захоплення ЗАЕС
Поки окупанти ще не зайшли в Енергодар, я долучився до патрулів, які забезпечували правопорядок.
Зранку 3 березня якраз змінився, ліг відпочити, та мене розбудила сирена — ворог заходив у місто. Зі свого балкона бачив колону, що сунула в бік станції. Потім звідти почали лунати стрілянина, кулеметні черги, постріли з танків. Зрозумів, що відстрілюються наші хлопці, які захищали станцію. При обмеженій чисельності бійців, незважаючи на значну перевагу ворога, вони дали сильний бій. Це героїчний вчинок.
Дуже переймався за колег, які були на станції. Також тривожно було через сухе сховище відпрацьованого ядерного палива (ССВЯП), щоб туди не прилетіло. Загалом усе це сильно шокувало, бо завжди була впевненість: АЕС — стратегічний об’єкт, захищений апріорі від подібних дій. Проте в реальності по АЕС стріляли з танків.
Поступово зашморг окупації затягувався. Друзі з Донеччини розповідали, як це відбувалось у них. За цією ж методичкою рашисти чинили і в Енергодарі. Спочатку вони діють приховано, а далі починається жорсткий пресинг. Так і сталося. Ми встигли виїхати до цього. До Запоріжжя дісталися за добу. У моїх друзів, які їхали пізніше, цей шлях тривав кілька днів, почалися фільтрації, на блокпостах — списки атомників тощо.
У лавах ЗСУ
Приєднатися до війська — для мене це питання було вирішеним, відколи зрозумів, що війна триватиме довго. А для дружини стало несподіванкою, та знаючи мене, мій характер, вона підтримала і попросила берегти себе. Щодо 113-го батальйону я теж визначився раніше. Його й називали енергодарським, бо там було багато наших.
Пройшовши військову кафедру в університеті, я мав звання молодшого лейтенанта та спеціалізацію зв’язківця. Проте моя технічна підготовка була нульова, кафедра давала знання за радянськими технологіями, що застаріли років на 50-60. Та все ж я мав розуміння, що таке військо, зв’язок тощо.
Від початку мене призначили командиром взводу. У перші дні на позиціях усе було взагалі нове. На щастя, зустрів наших, із ЗАЕС, вони допомогли адаптуватися. За тиждень прийняв свій взвод — і почалося окопне життя… За місяць я багато чого навчився, пройшовши перші обстріли, заїзди-виїзди, критичні ситуації. Основне правило піхотинця: хто краще закопується, той довше живе. Наш взводний опорний пункт був справжнім підземним містечком. Тоді ще була така війна, яка дозволяла закопуватися, краще підготуватися до бою. Зараз інакше. Важче.
Інший формат війни
Під час контрнаступу пішов розвиток дронів, обстріли стали набагато щільнішими. Коли підійшли до Приютного, там взагалі обстрілювали майже щодня, і танк працював, і кулемети, і ще багато чого — і все це могло бути зненацька. Тоді, на жаль, ми зазнавали багато втрат — загиблі, поранені. Того літа 2023-го загинули Костя Лаврик, Платон Шпак, Коля Бірюков — мій друг дитинства, інші хлопці. Багато хто отримав поранення, несумісні зі службою. Це був дуже важкий період для батальйону. Потім потроху нас замінили, вивели на відновлення.
На початку вересня я потрапив під танковий обстріл, отримав контузію, коли був на спостережному пункті на чергуванні. Мене вивезли до лікарні в Запоріжжі, контузія була легка, і через кілька тижнів я повернувся до війська.
Зараз у моєму взводі й роті не залишилося нікого, з ким починав у 22-му. Когось уже немає. А з тими, хто перевівся або списався, ми постійно щільно спілкуємося. Адже військове братерство — це надовго. На чергуваннях, на постах — постійне спілкування, один пайок, одна пляшка води. І чим більше проходиш із людиною важких моментів, тим ближче стаєш, більше того — довіряєш своє життя. Насправді дружба скріплюється підтримкою у складні часи, у стресових ситуаціях, які на війні постійно. Тож людина там стає тобі як брат.
Допомога близьких
Окрім дружнього плеча, мотивує підтримка родини. Ті, що самі прийшли у військо, вони ж насправді й доєдналися до лав Збройних Сил для захисту своєї родини. І коли вони їдуть додому і бачать, що їхні близькі у безпеці, що все добре, це заспокоює, надихає, хлопці працюють далі.
Підтримка друзів, колег — також надважлива. У мене друзів багато, не всі служать. Та більшість дзвінків від них — зазвичай про те, чим допомогти, що потрібно. Колеги також дуже швидко реагують. Декілька разів звертався, зокрема й до начальника електроцеху ЗАЕС Олександра Борисенка, начальника дільниці ЕЦ Сергія Цукіло, і завжди отримував швидку допомогу.
Допомагають волонтерські організації, ГО «Вартові світла», ВП «Козацький», Енергодарська міськрада. Велика подяка усім!
І знаєте, оця допомога — вона показує, що ми на правильному шляху, робимо свою справу. Буває, що з’являється нотка негативу, та коли бачиш, чуєш друзів, відчуваєш підтримку, це надзвичайно підсобляє. І навіть коротенька розмова за кавою реально підіймає дух.
Коли до війська пішли цивільні
Я переконаний, саме цивільні, які стали військовими, змінили нашу армію на краще. Вони розбавили ту радянщину-паркетщину, що панувала у війську до 2014 року. Візьмімо за приклад хоча б аеророзвідку — коли на початку війни, під час АТО, почали використовувати побутові дрони, це напевно була ініціатива когось із тих, хто нещодавно вдягнув піксель. І зараз багато що змінюється завдяки ініціативі цивільних. Військові перебувають у певних статутних рамках, цивільні — поза цим, і їм простіше щось пропонувати із власного досвіду.
Цивільні, які мають знання, дуже змінюють військо, і я впевнений: коли старі кадри «згідно/відповідно» повиходять на пенсію, молодь змінить армію докорінно. Українське військо й зараз показує такі результати, про які більшість армій світу й не мріяли.
Гордість за своїх
Я безмежно пишаюся своїми побратимами, радію щоразу, коли вони отримують звання, нагороди, посади. Адже кожна їхня нагорода — дійсно заслужена, кров’ю і потом. Військова робота на позиціях сама по собі важка, не кажучи про постійну небезпеку. І кожного разу, коли командир вручає нагороди бійцям, спілкується, висловлює підтримку — це надзвичайно важливо. У хлопців просто розправляються плечі! А якщо це супроводжується поїздкою додому бодай на кілька днів — то взагалі щастя! Коли вони повертаються з відпустки, готові зробити нереальні речі.
Об’єднуватись, аби перемагати
Насамперед суспільство має розуміти, що війна триває. Хто має рідних, друзів на війні, хто, на жаль, втратив близьких, ті люди мають розуміння. Кого це не торкнулося — для більшості з них війна десь там, далеко. Тоді як прифронтові міста — під постійними атаками, коли населений пункт ворог «розбирає» обстрілами щодня.
У війську багато бійців, які воюють з 2022 року, є й такі, хто на передовій з 2014-го. І їм потрібна заміна.
А ще хлопці гинуть…
Соціум має розуміти: якщо на їхній вулиці, у місті чи селі, десь поряд, немає війни, це не означає, що її немає. І якщо дистанціюватися, думати, що війна «десь там» — це життя в кредит. Тобто якщо ми зараз не зупинимо ворога, це доведеться робити нашим дітям, онукам, правнукам. Тому маємо об’єднуватись, як це було у 2014 та 2022 роках, підтримувати фронт і перемагати.
На сильну державу ніхто ніколи не нападе. Тому тільки наше об’єднання зробить країну сильною, яка зможе дати відповідь на усі посягання. Тоді переможемо. Та маємо завжди бути напоготові. Маємо створювати сильну армію — технологічну, в якій кістяк — молоді, вмотивовані, ініціативні, перспективні військові.
Малі й великі мрії
Про що я мрію? Дуже хочу, щоб після перемоги Україна стала серйозним гравцем на світовій арені. А прямо зараз хотів би просто відпочити. Хоча б кілька місяців. Побути вдома, в Енергодарі, прийти до тями. І можливо, поїхати у подорож, кудись, де ще не бував. Раніше ми з дружиною дуже хотіли мандрувати Україною. Тепер вона постійно приїжджає до мене, туди, де перебуваємо, а це різні напрямки. І якось каже: «Це не зовсім те, про що я мріяла». Тож, мабуть, захочеться сісти в автівку та десь покататися нашою рідною країною, над якою майорить синьо-жовтий прапор.
Підготувала Ірина ОВДІЄНКО