Першими зустрічають ворога, першими приймають удар, першими заходять туди, звідки інші ще не встигли вийти. Саме таким шляхом від початку повномасштабної війни пройшов електрозварник цеху зварювання Рівненської АЕС Сергій Несінець. Захист Південноукраїнської атомної станції, бої за Вознесенськ, Донеччину, Харківщину, Курська операція, важке поранення, втрата найдорожчої людини…
За кожним із цих епізодів — відданість військовій присязі та любов до України. Це історія атомника, який без вагань змінив зварювальний апарат на зброю, щоб захистити свою країну, своїх колег і майбутнє української атомної енергетики.
Миттєве рішення
Тієї лютневої ночі 2022 року на Рівненській атомній станції усе йшло за звичним графіком. Тривав планово-попереджувальний ремонт. У цеху зварювання кипіла робота — мерехтіли сині спалахи електродів, метал слухняно підкорявся майстерним рукам. Електрозварник Сергій Несінець працював у нічну зміну, зосереджений на кожному шві, адже атомна енергетика не пробачає недбалості.
Коли після зміни увімкнув телефон, екран рябів від десятків пропущених викликів та тривожних повідомлень. На Україну летіли ворожі ракети. А невдовзі пролунав дзвінок із військкомату, запитали коротко: «Чи згідні ви стати на захист Батьківщини? Чи поїдете?» Відповів миттєво, без роздумів і вагань: «Поїду!»
До цього Сергій перебував в оперативному резерві та регулярно їздив на військове навчання, тож розумів, що насувається. Вже о 18-й того ж дня він разом із такими само добровольцями виїхав з Вараша до пункту розподілення. А далі ще з кількома земляками-десантниками прибув у розпорядження 80 окремої десантно-штурмової бригади, яка мала виконувати бойові завдання на півдні.
Бойове хрещення
Той шлях на південь залишився в пам’яті на все подальше життя: назустріч десантникам рухався безкінечний потік цивільних машин. Люди тікали від небезпеки, залишаючи позаду все своє минуле життя. Повітря, здавалось, тріщало від страху, невідомості та гнітючої тривоги.
Саме 80 бригада прийняла на себе потужний удар ворога на Миколаївщині та Херсонщині. Ворог мав на меті крізь місто Вознесенськ прорватися далі на північ і захопити Південноукраїнську АЕС, розташовану всього за тридцять кілометрів. Утім десантники перегородили загарбникам дорогу.
Сергій пригадує, як наші підривали мости неподалік їхніх позицій, аби зупинити важку техніку ворога: «Ми перевіряли кожне авто, доводилося тримати вухо гостро і бути готовим до бою щосекунди, адже під виглядом цивільних могли бути замасковані російські ДРГ, — пригадує Сергій Несінець. — 28 лютого у Вознесенську, в районі Боярки вже точилися міські бої, з’явилися перші російські полонені. Враження від ворожого війська було приголомшливим: росіяни здавалися геть зомбованими.
Навіть опинившись у полоні, вони доказували, що «все це має бути Росія», що «Одесу, Херсон та Миколаїв заснувала Катерина ІІ», а історію про те, що українські козаки брали штурмом ці фортеці та розбудовували край задовго до російської імперії, і не згадували».
Битва за Вознесенськ у березні 2022-го стала однією з найважливіших стратегічних перемог Сил оборони України на південному напрямку. Завдяки незламності українських воїнів пекельний план ворога із захоплення Південноукраїнської АЕС провалився — москалі отримали біля Вознесенська по зубах і змушені були тікати.
Новий етап війни
Після зачистки південних регіонів 80 ДШБ перекинули на Донеччину, під Слов’янськ. До речі, тодішній командир бригади Ігор Скібюк сьогодні обіймає високу командну посаду в ЗСУ разом із генералом Михайлом Драпатим, що свідчить про високу школу гарту, яку пройшли бійці цієї бригади.
Сергій брав безпосередню участь у боях під Слов’янськом.
«Війна змінювалася просто на очах, ставала дедалі більш технологічною і безжальною. У бригаді почав формуватися новий підрозділ — взвод радіоелектронної боротьби (РЕБ). Мені запропонували очолити одне з його відділень. На той час уже були перші спроби «осліплення» ворожих БПЛА. Я пройшов спеціальне навчання й одразу взявся до роботи», — розповідає Сергій. Далі був славетний Харківський контрнаступ, звільнення українських міст і сіл, де росіяни лишали по собі тільки руїни та смерть.
Гортаючи галерею смартфона, Сергій зупиняється на одному з кадрів: ворожа ракета майже до половини впилася в українську землю і дивом не розірвалася. Він бачив це страховисько на власні очі. Пізніше фото з цієї локації облетіло весь інтернет. У телефоні Сергія — тисячі фотографій із воєнних буднів. Кожен кадр — окрема історія, закарбована в пам’яті. Ось на місці людських осель — суцільні руїни, величезна вирва від вибуху, а поруч автівка… повисла у кроні дерева. Сила ворожого удару була такою, що машину просто викинуло нагору.
На іншому кадрі мить щирої, світлої радості. Дороги переплелися так, що у Краматорську Сергій зустрівся з похресником дружини Євгенієм Воробйовим, який також брав участь у боях. Коротка зустріч у прифронтовому місті зафіксувалася на пам’ятному фото. Далі знову реалії війни: на тлі нічного неба — смертоносний водоспад вогнів, це фосфорні боєприпаси, які випалюють усе довкола і заборонені Женевською конвенцією. В таких умовах наші незламні захисники боронять Україну. Та навіть серед цього пекла життя бере своє: на понівеченій Донеччині спокійно пасуться косулі, змушуючи на мить завмерти і зафільмувати цю тендітну красу.
Другий день народження
У складі 80 окремої десантно-штурмової бригади Сергій Несінець брав участь у Курській операції. Саме на Курщині, вже обіймаючи посаду сержанта з матеріального забезпечення роти, він отримав важке поранення.
«Це трапилося наприкінці лютого 2025 року. Доставляли хлопцям на позиції харчі й боєкомплект. Приїхали, було темно, машину сховали за деревом. Схоже, нас засік ворожий тепловізійний дрон», — пригадує Сергій. FPV-дрон влучив прямо в автомобіль. Осколками йому поранило ноги. Доставити пораненого на стабілізаційний пункт побратимам вдалося лише за добу. Однак випробування на цьому не закінчилися. Того ж вечора в стабпункт прилетів ворожий КАБ…
«Тоді був, можна сказати, мій другий день народження, — пригадує Сергій. — Загинув начмед, а мене засипало землею та уламками. Хлопці відкопали…» Пораненого доправили до Сум, а далі — в Лубни. Довелося пережити кілька операцій. Згодом — довгоочікуване повернення додому, а також тривалий процес лікування та реабілітації. Залишки осколків з ноги воїна діставали вже медики у Вараші.
Колеги підставили плече
На Рівненську АЕС Сергій Несінець прийшов у 2016 році, до цього працював у компанії «Південтеплоенергомонтаж», тож на станцію влаштувався уже сформованим висококласним фахівцем. У цеху зварювання його знають як сумлінного і відповідального працівника.
Усі роки, поки Сергій перебував у лавах Збройних Сил України та проходив найпекельніші випробування війни, колеги-атомники були для нього надійним тилом.
«Я постійно відчував підтримку колег. У цеху збирали кошти, купували комплекти шин до бойової автівки, передавали дороговартісні системи РЕБ та безліч інших життєво необхідних речей. Особливу роль у цій допомозі відігравав колега по цеху, голова ГО «Енергія Перемоги» Іван Кравчук. Він постійно перебував на зв’язку, цікавився потребами підрозділу і докладав максимум зусиль, аби швидко закрити усі запити. Десантники — це ті, хто завжди йдуть першими, їм потрібно все й негайно», — наголошує Сергій, з глибокою щирою вдячністю згадуючи ту колосальну роботу, яку виконували для нього колеги.
Служили в одному підрозділі…
За мужність та героїзм, виявлені у боях за незалежність і територіальну цілісність Батьківщини, Сергій Несінець отримав відзнаку Президента України «За оборону України», Хрест Десантно-штурмових військ та відзнаку командувача ДШВ ЗСУ — нагрудний знак «Завжди перші».
Війна розкриває найвищу звитягу, але водночас завдає найболючіших ран. На переконання Сергія, найстрашніше на фронті — це втрачати побратимів, з якими ділив останній шматок хліба, один бліндаж і коротку хвилину тиші між обстрілами. Та доля завдала воїну ще важчого удару. Пліч-о-пліч, в одному підрозділі, з Сергієм боронив Україну його пасинок — Валерій Панченко. Молодий, сповнений мрій та енергії хлопець, для якого вітчим був прикладом і наставником. Валерію було лише 27 років, коли біля села Ступочки Донецької області в липні 2024-го ворожа міна обірвала його життя. Пережити загибель рідної людини — це біль, який неможливо описати словами, біль, який нестерпно обпікає серце і виривається зовні глухим риданням…
Переживши важке поранення, Сергій Несінець змушений був демобілізуватися з лав ЗСУ за станом здоров’я. Проте думками і серцем він досі там — зі своїми побратимами. «Якби не рішення військово-лікарської комісії та демобілізація після поранення, я б і сьогодні залишався на передовій, зі своїми хлопцями, — переконано каже наш Герой. — Бо хто, як не ми, має боронити рідну землю?»
Тетяна КОРОВАЙЧУК
Фото з особистого архіву Сергія Несінця