Василь Крюков — провідний інженер відділу кадрової політики та розвитку персоналу департаменту управління персоналом дирекції з управління людськими ресурсами Виконавчої дирекції з персоналу НАЕК «Енергоатом», голова організації молоді ППО Дирекції НАЕК «Енергоатом».
Його історія — про шлях від вантажника до людини, яка сьогодні допомагає молодим працівникам знаходити себе в професії та профспілковому русі. Про відповідальність під час війни, силу команди та людей, заради яких варто виходити за межі посадових інструкцій, — у нашій розмові.
Василю, твоя історія в енергетиці почалася зовсім не з керівної посади.
Так, мені було 17. Я прийшов працювати вантажником. Потім був водієм. Чесно кажучи, я ніколи не сприймав ці етапи як щось тимчасове чи другорядне. Саме там я побачив справжнє життя підприємства.
Коли працюєш вантажником, дуже швидко починаєш розуміти цінність будь-якої роботи. А коли працюєш водієм — знайомишся з людьми. І це, мабуть, найцінніше, що я отримав. Я об’їздив майданчики, спілкувався з працівниками, бачив різні колективи. Мені завжди були цікаві люди. Їхні історії, їхні проблеми, те, чим вони живуть. Думаю, саме тоді й почалося моє усвідомлене знайомство з профспілкою.
Ти часто говориш про людей. Це справді головне?
Для мене — так. Я взагалі переконаний, що поганих людей практично не буває. Кожен має свої обставини, свої труднощі, свої сильні сторони. Просто когось потрібно вислухати, когось — підтримати, а комусь слід допомогти знайти своє місце в колективі.
Мені ніколи не була близька історія про роботу «від восьмої до п’ятої». Є люди, які відпрацювали день і забули про підприємство до завтра. Це нормально. Але я так не можу. Мені хочеться, щоб у роботі залишалося щось людське. Щоб після робочого дня залишалися друзі, спільні проєкти, спогади, нові знайомства.
Саме тому ти пішов у молодіжний рух?
Напевно, так. Пам’ятаю один із перших фіналів конкурсу наукових доповідей. До Києва приїхала молодь з усіх майданчиків. Конкурс завершився, а я, замість того щоб їхати додому, повів хлопців і дівчат гуляти містом. Ми ходили набережною, спілкувалися, знайомилися.
І тоді я вперше побачив, наскільки важливо не просто провести захід, а створити середовище, де люди можуть знайти однодумців. Саме з таких моментів і народжується справжня команда.
Як профспілковий лідер ти повинен мати сміливість брати на себе відповідальність.
Не знаю, чи це про сміливість. Просто коли бачу, що щось потрібно зробити, то роблю. Коли ми починали відроджувати молодіжну організацію дирекції, я вже розумів, як організовувати заходи, поїздки, екскурсії. Перші маршрути прописував сам, домовлявся про транспорт, шукав локації. Мені це подобалось. Я взагалі люблю процес створення чогось нового.
Одним із найскладніших періодів для тебе став початок повномасштабної війни.
Це був час, коли не можна було дозволити собі розгубитися. Я займався військовим обліком і питаннями бронювання. В якийсь момент роботи стало так багато, що день і ніч злилися в один безперервний процес. Телефонували працівники зі станцій, молодіжні лідери, колеги. Хтось уже отримав повістку, хтось не розумів свій статус, хтось просто потребував пояснення.
Пам’ятаю ситуації, коли колеги дзвонили й казали: «Васю, нашого хлопця можуть мобілізувати, треба розбиратися». І тоді доводилося порушувати питання на різних рівнях, шукати механізми захисту працівників. І дуже допомогло те, що я знав людей особисто. Міг зателефонувати на майданчик, уточнити інформацію, зв’язати між собою потрібних людей. Іноді доводилося сперечатися, переконувати, доводити свою позицію.
Ти говориш про це дуже спокійно.
Насправді було непросто. Але я зрозумів одну річ: профспілкова робота дуже загартовує. Вона вчить не боятися розмов із керівниками, обстоювати свою думку, брати на себе відповідальність. Мабуть, саме тоді я відчув, що можу впливати на ситуацію не лише як працівник, а й як представник людей, які довіряють тобі.
Сьогодні ти очолюєш комісію з виробництва та навчання Ради Голів ОМ. Чим тебе приваблює ця робота?
Людьми. Особливо під час конкурсів професійної майстерності. Мене завжди захоплює момент, коли фахівці з різних майданчиків починають сперечатися про свою професію. Іноді дивишся на це збоку й радієш: люди так люблять свою справу, що готові годинами доводити правильність кожного рішення! У такі моменти розумієш, який потужний потенціал у нашій галузі.
Що сьогодні є найбільшим викликом для молодіжного руху?
Залучення нових людей. Не тому, що молодь байдужа, просто час змінився. У великому місті складніше зібрати людей разом. У кожного свої справи, графік, ритм життя. Тому я завжди намагаюся показати молодим працівникам не профспілку як структуру, а можливості: поїхати на навчання; познайомитися з колегами з інших майданчиків; побачити країну; набути нового досвіду. Якщо людина хоча б раз потрапляє в таке середовище, вона починає розуміти його цінність.
Що для тебе означає справжнє лідерство?
Для мене лідер — це людина, яка не соромиться взяти коробку в руки. Можливо, це тому, що я сам починав вантажником. Мене досі дивує, коли хтось проходить повз людину, яка несе важкі речі, і не пропонує допомогу. Мені здається, що колектив починається саме з таких дрібниць. Не з посад і посадових інструкцій, а з готовності підтримати одне одного. І якщо після всіх заходів, конференцій, конкурсів та нарад людям хочеться залишатися друзями, телефонувати одне одному й допомагати — отже, ми все робимо правильно.
Ти часто говориш про команду. Чи були люди, які вплинули на твій профспілковий шлях?
Безумовно. Я взагалі не вірю в історії про успіх однієї людини. Коли ми відроджували молодіжну організацію Дирекції, поруч були ті, хто щиро вірив у цю справу. Один із них — Ярослав Наумчук, він фактично став рушійною силою відновлення молодіжного руху після періоду затишшя. Саме він зібрав команду і переконав багатьох із нас долучитися.
Пам’ятаю і момент, коли обирали голову ОМ. Тоді між Ганною Заєць і Ярославом була дуже серйозна конкуренція. Я добре знав обох і бачив сильні сторони кожного. Зрештою Ярослав сам підтримав Ганну, віддавши за неї голос.
І тепер, озираючись назад, можу сказати: це було правильне рішення. Ганна дуже системно підійшла до розвитку молодіжної організації. Її юридичний досвід і вміння працювати з людьми багато в чому допомогли нашій команді.
У кого ти сам вчився профспілкової роботи?
Насправді в багатьох. Якщо мені потрібно розібратися в складному питанні, я не соромлюся запитувати. Можу зателефонувати Павлу Олещуку, поговорити з Христиною Левченко, звернутися до Ганни Заєць або колег з інших майданчиків.
Мені подобається підхід Павла Олещука. Він уміє пояснювати складні речі простою мовою, для мене це важливо. Я не люблю вдавати, що все знаю, якщо чогось не розумію — буду перепитувати доти, доки не зрозумію. Взагалі у профспілковій справі велика цінність — це можливість радитися одне з одним і чути різні точки зору.
Як вважаєш, чому молодим працівникам варто приходити в профспілку?
Бо це про людей. Я завжди кажу новачкам: поїдьте хоча б раз на захід, який організовує Центральна рада ОМ Атомпрофспілки. Подивіться, як це працює зсередини. Там дуже швидко стає зрозуміло, що профспілка — це спілкування, нові знайомства, розвиток і можливість бути корисним.
У моєму житті саме так і сталося.
Марічка СМЕРЕКА