Сьогодні ми маємо можливість зазирнути в минуле через призму спогадів Геннадія Олександровича. Його слова — це не просто свідчення про ті події, а й осмислення того, як важкі часи можуть об’єднати людей, створити нові зв’язки та залишити незабутній слід у пам’яті поколінь.
Геннадій МИХАЙЛЮК, голова ООП працівників підприємств Зони відчуження
Перші враження
1990 рік. Місто Прип’ять. Навкруги ознаки, які не притаманні населеним пунктам: відсутність населення, птахів та домашніх тварин, звичайного вуличного шуму, у тому числі дитячого сміху. Відчинені вікна будинків, у яких вітер колихає фіранки. І загрозлива тиша, від якої віє невизначеністю та стає трохи не по собі. Навкруги люди в захисному однострої та іноді гуркіт технологічного транспорту. З часом це почуття минає. Людина звикає до всього і до цієї ситуації також.
Люди
Багатонаціональні колективи. Працівники з різних куточків колишнього СРСР. Немає різниці, хто звідки. Всі тут з однією метою — ліквідовувати наслідки аварії на ЧАЕС. Але мотивація у кожного своя. Хто приїхав за покликом душі, хтось зробити кар’єру, а хтось і заробити гроші. Дуже багато спеціалістів вузьких спеціальностей, особливо тих, які пов’язані зі здійсненням радіаційного контролю та дезактивацією. Ще одна велика група працівників — науковці.
Це була перша аварія на території України, тому фахівців, які б вивчали її наслідки, прогнозували майбутні зміни в наслідках аварії, не було. Тут народжувалися та розвивалися сучасні радіоекологія, радіобіологія та поводження з РАВ.
Ставлення
Людей один до одного — доброзичливе. Тижнями, місяцями, роками працюють поряд, відпочивають у гуртожитках вахтових селищ також разом. Так закладалися дружба, а також нові сімейні стосунки, які тривають до цього часу.
Ті, колишні працівники, хто читає ці спогади, пам’ятає і ставлення держави до фінансування робіт з ліквідації аварії на ЧАЕС, і жорсткий контроль за дотриманням радіаційної безпеки та охорони праці, і забезпечення лікувально-профілактичним харчуванням, і відповідальність усіх, без винятку, за виконання поставлених завдань. А ще, мабуть, пам’ятають, як у часи дефіциту товарів повсякденного попиту, побутової техніки та продуктів харчування здійснювалися на підприємствах розігрування жеребу або лотереї на отримання того чи іншого товару, і як раділи люди, коли щось вигравали.
Пам’ять і подяка
Коли мене питають, чи жалкую я про свій вибір та за тими часами, я відповідаю: «За свої роки праці в Чорнобилі про вибір — ні. А коли дивишся на те, що зараз відбувається в Зоні відчуження — то жалкую за тими часами!» Чому ми з колегами, яких уже залишилося мало, піклуємося про вшанування пам’яті працівників підприємств Зони відчуження, які пішли з життя? На плитах Стели Пам’яті в парку Слави м. Чорнобиль навічно викарбувані прізвища наших колег, друзів, керівників та простих працівників, з якими нас звела доля в Чорнобилі. Поки пам’ятаємо — вони з нами. Хочу подякувати всім, без винятку, працівникам підприємств Зони відчуження, які працювали та працюють на роботах з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, і схилити голову перед тими, хто віддав найкраще, що має людина — здоров’я та життя.
