Аварія на ЧАЕС і подальше рішення про виведення станції з експлуатації поставило працівників підприємства у значно складніші умови, ніж співробітників інших станцій. Проте саме труднощі формували бойовий дух у профспілках та змушували набувати нових навичок — вважає Євген Козлов, голова профспілкової організації ЧАЕС у 2002-2012 роках.
На ЧАЕС Євген Миколайович прийшов у 1988 році. Спочатку працював слюсарем-ремонтником, а за кілька років, після об’єднання турбінних цехів, став головою цехового комітету, адже громадський напрям роботи відкривав широкі перспективи для розвитку. 1997-го активіст був обраний заступником голови профкомітету ЧАЕС, а у 2002 році, коли Олексій Лич перейшов до профспілки НАЕК «Енергоатом», колектив довірив Євгену Миколайовичу очолити профспілкову організацію станції. З’ясувалося, що посада голови накладає в рази більшу відповідальність; до того ж взаємини з адміністрацію на той момент були дуже жорсткими.
Профспілка спроможна!
У 2002 році на ЧАЕС почалися невиплати зарплат. Попереднього разу в такій ситуації, у 1990-х, профспілка пішла шляхом вуличних протестів; цього разу профактив звернувся до Національної служби посередництва і примирення й зареєстрував трудовий спір. Такий підхід був новітнім для Атомпрофспілки. Тоді вся електричка, що доправляла персонал до станції, гула: мовляв, ви чули, що затіяла профспілка?! І коли крок за кроком протягом півроку вдалося добитися справедливих виплат, спілчани відчули: вони дійсно на щось спроможні!
Серед складних питань також було запровадження пільгового стажу для працівників Зони відчуження — його вирішення тривало кілька років. Значних зусиль потребувало й упорядкування доплат за шкідливі умови — для цього потрібно було із Києва залучати комісію з охорони праці, проводити атестацію робочих місць тощо, але зрештою справедливість було встановлено. Щоправда, бувало й так, що профспілкові інтереси не вдавалося відстояти, і Євген Миколайович брав це дуже близько до серця.
Непрості випробування
Порівняно зі станціями, які працювали, ЧАЕС на кожному з етапів вистачало труднощів. Доки не було ухвалено рішення про зупинку її роботи, гнітила невизначеність щодо майбутнього. А коли повідомили про зняття з експлуатації, згадує Євген Козлов, працівники, мужні кремезні дядьки, плакали біля щитів управління, бо ж багато хто із них увесь свій трудовий шлях присвятив тому, щоб станція працювала. Із переходом на бюджетне фінансування розпочалися проблеми з коштами на оздоровлення та інші соціальні програми, адміністрація прямо казала: ми не знаємо, де брати гроші. Аби їх знайти, через суди вимагали повернення ЧАЕС боргів від інших підприємств, загалом, шукали будь-яких можливостей. Згодом призвичаїлися до того, щоб жити на суто бюджетних надходженнях, але щоразу вишукування ресурсів на соціальні зобов’язання було непростим завданням.
Усе це стало серйозною школою для профспілчан. Цьому сприяли як зовнішні виклики, так і вимогливість колективу, в якому більшість мала дуже ґрунтовну освіту, і колеги могли поставити таке питання, що враз на нього й не відповіси!
***
Необхідні спілчанину навички здобуваються на практиці, переконаний Євген Миколайович. Жоден із навчальних закладів не навчає того, щоб бути профспілковцем. Звісно, навчальні програми у вишах і на тренінгах можуть дати певний обсяг знань, певну підготовку… А все інше — прагнення допомагати колегам, брати на себе відповідальність за захист прав — йде від серця.
