Працівники, які віддали Чорнобильській станції десятки років, продовжують триматися разом, і те, чого вони потребують найбільше — це щире ставлення й увага, вважає голова ППО непрацюючих ветеранів ЧАЕС Олександр Гурдін.
Олександр прийшов на ЧАЕС невдовзі після катастрофічних подій 1986 року, одразу після отримання диплому профільного вишу. Чи розумів він, що ситуація на цій станції є однією з найскладніших у країні? Безумовно. Але тоді рішення ухвалювалося на хвилі юнацького ентузіазму. Не було й думок про те, що підприємство в доволі короткій перспективі буде виведене з експлуатації. Тоді розподіл у Чорнобиль вважався в інституті перспективним. Уже будувався Славутич, і дійсно, невдовзі, 1988 року, молодий спеціаліст уже мав своє житло.
Якби не вибір на користь ЧАЕС, вчорашній випускник отримав би розподіл на Запорізьку станцію, і хтозна, що очікувало б на нього зараз… На ЗАЕС працювали кілька однокурсників Олександра Гурдіна, і їхні долі склалися дуже по-різному. Тож розповіді про долі запоріжців, що публікуються в «Атомнику України», Олександр Леонідович сприймає особливо емоційно.
Його ж власні найяскравіші спогади пов’язані з ЧАЕС, майданчиком, на якому він пройшов шлях від дозиметриста, надалі — працівника реакторно-турбінного цеху, і до начальника цеху з експлуатації головного корпусу та зовнішніх споруд. Трудова біографія Олександра Леонідовича охоплювала й профспілкову активність, тож такі цінності, як взаємна підтримка і єднання стали для нього світоглядними орієнтирами. Тож після виходу на пенсію він приєднався до профспілкової організації непрацюючих ветеранів ЧАЕС і нині очолює цю структуру.
Завдання ветеранської профспілки
Організація — на жаль, дедалі менш численна — об’єднує людей, яким судилося пройти значні випробування: це й ті, хто безпосередньо брав участь у ліквідації найкатастрофічніших наслідків аварії, і ті, хто продовжував працювати в подальші роки, піддаючи ризикам здоров’я. Через вік ветеранів основні напрями їх підтримки — це забезпечення медичних обстежень, відвідування під час перебування в лікарні, виплати за потреб у високовартісному лікуванні, фінансова допомога рідним тих, хто пішов у засвіти. А тим, хто може продовжувати активний спосіб життя, організація частково оплачує заняття в спортивно-оздоровчому комплексі.
Вочевидь на всі потреби ветеранів коштів у профспілкової організації бракує. Але й не всі потреби вимірюються у грошах! Надзвичайної ваги набуває моральна підтримка. Такі заходи, як зустрічі з нагоди свят, вручення пам’ятних відзнак тощо засвідчують шану до колишніх працівників ЧАЕС.
Так само й ветерани роблять внесок у сьогодення — активісти профспілкової спільноти беруть участь у роботі міської громадської ради і комісії з регуляції тарифів.
Ініціатива заради збереження пам’яті
Зустрічі з колишніми співробітниками занурюють Олександра Леонідовича у спогади і про веселе, і про сумне. Колеги згадують про тих, хто вже пішов. Це були люди, які проявили героїзм у кризові часи. З багатьма із них Олександрові Гурдіну пощастило довгі роки працювати пліч-о-пліч, вчитися професії, переймати життєвий досвід. Тож одне із завдань, яке поставив перед собою профспілковий керівник — це участь у веденні Книги пам’яті на сайті ЧАЕС, пошук і розміщення фотографій колишніх працівників, аби доповнити ними біографічні довідки. Так Олександр Леонідович прагне зробити внесок у збереження пам’яті про тисячі людей і про те, наскільки велику роль вони відіграли, рятуючи світ від іще більшої катастрофи та працюючи над подальшим дотриманням ядерної безпеки на ЧАЕС.
