Олександра Петровича Забірченка, представника династії енергетиків, глибоко шанують як героя-ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС. Стара гвардія пам’ятає його як видатного профспілкового лідера, котрий ставив собі за мету об’єднання колективу. А молодь знає Олександра Петровича як активіста громадської ради Славутича.
До колективу чорнобильців Олександр Петрович приєднався ще на етапі будівництва станції, 1974 року. У весняну ніч 1986-го йому судилось опинитися в епіцентрі трагічних подій. На момент катастрофи в електроцеху чергували 600 працівників. Старший майстер готовий був за рукави хапати колег, вмовляючи їх залишитися на місці… Із тих 150 сміливців, які не покинули цех, Олександр Петрович практично усіх знав особисто. І ось уже протягом 40 років він за кожної нагоди купує хоча б дві-три квіточки, аби покласти їх до меморіалу учасникам ліквідації.
Спогади Олександра Петровича про аварію та подолання її наслідків — це не лише сага про героїзм. Тут є місце й праведному обуренню — наприклад, коли ветеран згадує про те, як деякі з представників адміністрації вимагали вносити до списків ліквідаторів заради статусу і пільг людей, яких на станції і близько не було. Є місце й світлим моментам — наприклад, коли Олександр Петрович розповідає про обійми з Аллою Пугачовою, яка виступала перед чорнобильцями.
Але те найголовніше, чим прагне ділитися учасник тогочасних подій — це розповіді про внесок у ліквідацію наслідків аварії його колег. Людей, чиї імена слід завжди пам’ятати, дуже багато. Зокрема, серед працівників електроцеху були ті, хто запобіг у рази більшому масштабу катастрофи. Заступник начальника електроцеху Олександр Лелеченко, черговий електромонтер Анатолій Баранов та інші вивели водень із турбогенератора, що дало змогу уникнути вибуху й поширення вогню на неушкоджені енергоблоки. Лелеченко, не допускаючи на небезпечні ділянки колег, по коліно в радіоактивній воді оперував технікою вручну, адже всі системи були виведені з ладу.
Те, що не назвати іншим словом, ніж героїзм, учасники ліквідації проявляли й тоді, коли доживали останні дні. Олександр Петрович не може забути слова співробітника Анатолія Шаповалова, якого разом із ним доправили на лікування до Москви. Коли до Анатолія підійшли радіолог Ангеліна Гуськова й американець доктор Гейл, ЧАЕСівець сказав: «Ставте на мені досліди — аби тільки інші вижили…» Як з’ясувалося багатьма роками пізніше, пропонований американським фахівцем спосіб лікування гострої променевої хвороби був визнаний аж ніяк не оптимальним. Серед ліквідаторів, які потрапили до Москви, вижили одиниці (Олександр Забірченко — серед щасливців). Натомість серед київських пацієнтів, які лікувалися під керівництвом лікаря Леоніда Кіндзельського, відсоток тих, хто вижив, був набагато вищим. На жаль, це не стосувалося Олександра Лелеченка, який продовжував залишатися на робочому місці до останнього. Він потрапив до лікарні тоді, коли отримав надвисокий ступінь опромінення, і медицина, незалежно від схем лікування, вже була безсилою. Ліквідатора поховали на батьківщині, в Новооріхівці на Полтавщині. Олександр Забірченко вважає своїм обов’язком берегти пам’ять про друга і підтримувати роботу музею Олександра Лелеченка, створеного у школі, де колись навчався Герой України.
Утім, Олександра Забірченка спонукає до активності не лише відповідальність за збереження пам’яті про минуле. Його радують близькі — син Павло й онук Олександр продовжують династію енергетиків. А ще Олександр Петрович бере дуже близько до серця сьогоднішні події: уболіває за долю міста, підтримує ветеранів ЧАЕС і ветеранів нинішньої війни, і попри те, що є пенсіонером, усе ж знаходить можливість допомагати ЗСУ — чи то віддавши власне авто, чи то переказуючи кошти на підтримку військових
