Це історія, яку складно сприймати без внутрішнього спротиву, адже вона виходить за межі звичного уявлення про безпеку, право і людяність. Наталя Спартесна — дружина полоненого працівника ЗАЕС. Вже понад два з половиною роки вона живе між надією і страхом, щодня намагаючись достукатися до світу з проханням: почути, побачити і допомогти. Вона зверталася до численних українських і міжнародних інстанцій, писала, говорила, шукала будь-які можливості вплинути на ситуацію. І продовжує це робити.
Нещодавно Наталя розповідала свою історію у Відні, в головному офісі МАГАТЕ. В залі були експерти, дипломати, представники міжнародних організацій. Багато з них вперше почули, що працівників атомної галузі, людей, відповідальних за ядерну безпеку, можуть утримувати в полоні, катувати і засуджувати за відмову співпрацювати з окупаційною владою.
Далі — її розповідь.
Мій чоловік все життя працював на Запорізькій атомній станції. Понад 40 років. Він був начальником зміни турбінного відділення на шостому енергоблоці. Людина, яка знала свою справу до дрібниць. Людина, без якої там просто не могли обійтися.
Коли почалася окупація і частина персоналу виїхала, він залишився. Не тому, що не міг поїхати, а тому, що не міг залишити роботу. Його спеціальність була критично важливою. Обладнання треба було контролювати щодня: насоси, системи, вузли. Він казав: «Я маю бути там, щоб нічого не сталося».
Він працював серед військових. Вони жили прямо в приміщеннях станції, не пускали його туди, куди він обов’язково мав доступ за посадою. Але він все одно робив свою роботу. До останнього.
Почалися «розмови». Спочатку групові, потім — по одному. Їх вмовляли підписувати контракти з росатомом, брати російські паспорти, йти на співпрацю. Мій чоловік відмовлявся. Він казав: «Я буду працювати до кінця». А я тоді не зовсім розуміла, що означає це «до кінця»…
Ми жили надією, думали, що це ненадовго. Що буде звільнення. Що здоровий глузд переможе. Але сталося інакше.
18 липня 2023 року він був вдома після нічної зміни. Ми якраз розмовляли телефоном. І раптом зв’язок обірвався. Я передзвонюю — він не відповідає. Через десять хвилин бере слухавку… і тихо каже: «До мене прийшли». Після цього його забрали.
Перші місяці — повна невідомість.
Потім я дізналася: його тримали у скляній камері в будівлі суду. Це був неприпустимо маленький простір для людини: приблизно два метри на метр-двадцять. Спека сягала до 45 градусів. Без повітря, без можливості вийти, сидіти не дозволяли. В туалет виводили раз на добу — на одну хвилину. І він там був один. Навіть охоронці дивувалися: як він це витримує.
Потім був підвал. Мого чоловіка тримали без світла, без свіжого повітря, у сирості та плісняві. Не виводили на вулицю. Під час допитів надягали пакет на голову, били. Ламали ребра. Про все мені не розповідають — бережуть. Але я розумію достатньо.
Дев’ять місяців йому не висували жодних обвинувачень. Просто тримали. І ще — знущалися психологічно. Кілька разів імітували звільнення: вивозили з мішком на голові, возили колами, ніби вже відпускають, а потім знову повертали в підвал.
Далі його почали возити по різних місцях. Спочатку тримали в Енергодарі, потім — у Білозерці, в Мелітополі, в Донецьку. Лише 7 червня 2024 року проти нього офіційно «відкрили кримінальну справу». До цього був просто полон, без статусу. Все літо його возили на допити з місця утримання до Мелітополя. А на початку вересня перевезли через Чонгар до Криму. І там було те, що вони називають «обнуленням». Їх вивозили на заміноване поле і змушували йти вперед. Це не допит. Це — знущання, яке може закінчитися смертю в будь-яку секунду. Скільки разів це було, я не знаю.
…У Сімферополі відбувся «суд». 19 вересня, в день його народження, йому дали 12 років суворого режиму. Після цього етапували до Росії. Зараз він у колонії в Саратові. Там також є ще один працівник ЗАЕС, вони іноді бачать один одного. І це, мабуть, єдине, що тримає: можливість хоча б коротко поговорити між собою.
Умови там надважкі. Бараки брудні, переповнені. Його здоров’я дуже погіршилося. Проблеми з серцем (тахікардія, аритмія), відкрилася давнішня виразка шлунка. Сильний кашель, хронічний бронхіт. Шкірні хвороби, алергія — тіло постійно свербить, рани не загоюються. Медичної допомоги фактично немає.
Він не може мені телефонувати сам, але іноді є можливість передати якусь звісточку. І цього достатньо, щоб жити далі.
Я виступала на міжнародних заходах. Розповідала цю історію. Всі, хто слухав, були в шоці. Вони не знали, що таке відбувається. Що працівників атомної станції тримають у підвалах і катують.
Кажуть: «Ми будемо допомагати». Але конкретики немає. Та я все одно вірю. Хочу, щоб його звільнили! Щоб усіх їх звільнили. Бо це не просто історія однієї сім’ї, це історія про те, як карають за принциповість. За відмову зрадити.
І я досі чекаю його голосу. Хоча б на кілька хвилин. Бо поки я його чую — він живий.
Марічка СМЕРЕКА