Після служби в ЗСУ ЗАЕСівець Олег Савельєв повернувся до колективу атомників і нині працює інструктором з підготовки ремонтного персоналу філії ВП ЗАЕС на ХАЕС. Він жартує, що педагогіка — його карма, адже на кожному з етапів дорослого життя йому судилося бути наставником для інших. Для цього йому самому потрібно було опановувати величезні обсяги знань. А окрім того, адаптуватися до радикальних змін у своїй долі. На службі було важко, але й повернення до цивільного життя стало непростим завданням, розповідає ветеран.
Олеже Вікторовичу, розкажіть, будь ласка, про ваш трудовий шлях на ЗАЕС.
На ЗАЕС я з 1989 року, відразу після того, як завершив службу в армії. Спочатку працював в електроцеху електромонтером релейного захисту та автоматики, потім перейшов на оперативну роботу, був черговим електромонтером. Надалі став майстром з ремонту й обслуговування освітлення блоків 1-3. У 2017-му перейшов до НТЦ (навчально-тренувальний центр). Тут працював інструктором до початку повномасштабного вторгнення росії.
Як ви вирішили діяти в умовах не баченої раніше загрози?
У квітні, коли виїхав до Запоріжжя, долучився до волонтерського руху: допомагав вантажити гуманітарку, вишукував і доправляв ліки для колег. У травні в колоні з 14 вантажівок, які везли пальне, запчастини та інші життєво необхідні речі до Енергодара, повернувся в місто. Але через кілька тижнів зрозумів, що не можу лишатися поряд з окупантами. Не люблю я, коли з брудними чоботями пхаються в моє життя і вчать, як жити. У червні 2022 року приєднався до лав ЗСУ.
З чого розпочиналася служба і як тривала?
Спочатку я потрапив до тилового підрозділу, у частину забезпечення. Мене одразу призначили начальником варти, яка супроводжувала доставку палива на передову.
Возили й інші необхідні вантажі, загалом, бралися за всі завдання, що призначалися.
А у 2023 році, оскільки на фронті не вистачало сержантів, я перейшов у бойову частину, приєднався до 58-ї ОМПБр, яка тоді воювала на Донецькому напрямку.
В армії сержант — одна із ключових фігур. Це посада, яка вимагає від військового бути взірцем: «Іди за мною, роби, як я».
Ну, там по-всякому було… Спочатку мені самому треба було повчитися. Певна підготовка в мене була, усе ж таки в радянські часи служив у повітрянодесантних військах. Але що вміли такі, як я, загартовані старою системою? Стріляти, окопатися, облаштувати вогневу точку. Нинішня ж війна сягнула принципово іншого технологічного рівня, і для того, щоб пристосуватися до нових умов, потрібно було пройти серйозну підготовку.
Окрім того, служба в мирний час і під час війни — різні речі…
А ось тут ви помиляєтеся. 1980-ті не для всіх були «мирними», адже СРСР тоді вів військові дії в Афганістані. Я був інструктором, котрий готував до відправки механіків-водіїв бойової техніки. Командири, які приїздили з Афгану, коригували навчання так, щоб максимально швидко адаптувати бійців до тамтешніх умов. У гарячу точку я не потрапив, мабуть, тому, що командири вважали: більш корисним я буду на посаді інструктора. Але я, як і мої співслужбовці, щиро рвався виконувати «інтернаціональний обов’язок».
Що насправді дала мені служба в радянській армії — це розуміння того, що відбувається в нинішній російській армії.
Мої побратими інколи питали в мене: «Слухай, Дєд! (такий у мене був позивний). Нащо вони лізуть сюди? Невже вони не усвідомлюють того, що прийшли на чужу землю вбивати мирних людей?» І тоді я пояснював: «Придивіться до них, і ви побачите мене зразка кінця 80-х років».
Радянська ідеологія так промивала мізки, політруки настільки переконливо «втирали» політику партії, що для мене представники національних рухів та й самі американці були ворогами. Прозріння прийшло тільки в 1990-х, коли ми зрозуміли, що нас обманювали, зомбували, тотально спотворюючи історію і дійсність. Те, що відбувається, на жаль, з російським народом.
Те, що ваші товариші по зброї обговорювали з вами світоглядні питання, свідчить про довіру. Ким був «Дєд» для своїх підопічних? Дійсно, добрим дідусем?
Принаймні я прагнув максимально огорнути хлопців турботою. Домовлявся з вищим командуванням, щоб після виходів на бойові вони мали можливість перепочити. Пильнував, щоб була можливість помитися, нормально поїсти тощо. Купив машину, щоб можна було з’їздити за посилками або в медичну частину — з тим, щоб зібрати кошти та привезти авто до ладу, мені допомогли колеги-атомники. Мірою сил намагався вирішити соціальні проблеми і забезпечити побутові умови.
Проте сили були не безмежні — через стан здоров’я ви мусили завершити службу.
Так, після другої контузії у мене почалися відчутні проблеми з тиском. Під час обстеження виявили рак нирки. На щастя, хірургічне лікування пройшло успішно.
Комбриг пропонував лишитися в частині на небойовій посаді, однак здоров’я вже не дозволяло. Окрім того, я не міг не дослухатися до дружини, котра страшенно переживала за мене ті два з половиною роки, доки я воював, молилася, щодня і щогодини.
Чи підтримали вас колеги на шляху повернення до цивільного життя?
Їхня допомога мала вирішальне значення. Перша із колег, з ким я зустрівся ще під час реабілітації після операції, була Лілія Гортенко, з якою ми познайомилися в рамках проєктів «Так ми живемо, працюємо, відпочиваємо», а потім разом працювали в НТЦ.
Лілія стала першим моїм «провідником» у цивільне життя: вона пояснила мені алгоритм, як діяти, аби повернутися до роботи. Певний час мені знадобився для того, щоб стабілізувати психологічний стан. Надалі я вирушив до Києва. В НАЕК мене зустріли дуже душевно. Тут був і мій начальник Олег Петрович Дереза, і начальник електроцеху Олександр Борисенко. З дівчатами з електроцеху ми довго простояли, обіймаючись, в сльозах. Зустріч була дуже емоційною!
Тут було багато керівників, яких я знаю. Ігор Валерійович Мурашов розпитав мене, як я воював, які в мене плани. Я відчув дуже тепле, співчутливе ставлення до себе, було таке відчуття, ніби я повернувся в родину.
Я поділився, що прагнув би займатися тим, чим і раніше, на майданчику, де було б побільше наших ЗАЕСівців. І з нового року, рік тому, розпочав роботу у НТЦ філії ВП ЗАЕС на майданчику Хмельницької АЕС.
Колеги в особі Лінник Н.Ю., Гуцуляка А.В. та інших колег допомогли мені адаптуватися на новому місці, давали поради щодо технологічних питань. Я пройшов підготовку, склав іспити і повернувся до професії інструктора.
Дуже вдячний керівництву НАЕК «Енерго- атом», яке з розумінням ставиться до сьогод- нішньої ситуації в країні, за увагу до ветеранів і до працівників ЗАЕС, яким допомагають влаштовуватися на роботу.
Чи продовжує впливати набутий вами військовий досвід на робочі процеси? Наприклад, чи не виникає спокуси «увімкнути режим сержанта» і закрити всі питання, роздавши жорсткі накази?
Сержант — то, звісно, страшна сила ☺ Але якщо говорити без жартів, то й у війську я віддавав перевагу не авторитарному підходу, а такій організації процесів, яка б підвищувала ефективність підрозділу.
Звісно, є речі, яких навчила війна. У кризовій ситуації людина проявляється такою, якою вона є, на фронті немає сил на те, щоб прикидатися. І це дуже цінний досвід, це можливість подивитися на себе з боку, усвідомити, хто ти є насправді, що ти можеш зробити, наскільки ти спроможний об’єднати людей і допомогти їм…
Чого я напевно навчився — це зібраності. Бо на фронті розслаблятися не можна в жодному разі, від цього залежить твоє виживання. Вміння зосередитися сьогодні допомагає не зриватися, коли бачу певні невідповідності, береже від неправильних дій, про які я потім міг би пошкодувати.
Тим не менш, пружина, що постійно скручена, рано чи пізно ламається; людина не може повсякчас перебувати у постійному перенапруженні. Що вам дарує справжній відпочинок, що надає ресурси?
Це — моя родина. У мене четверо дітей, ми всі беремо участь у житті одне одного. Моя дружина — справжня розумничка, вона дуже вдало обирає моменти, які дарують позитивні емоції. Ми доволі часто подорожуємо, аби відпочити й відновитися.
Так само ми намагаємося урізноманітнити наше дозвілля із колегами. Професійні свята та дні народження прагнемо наповнити яскравими та приємними подіями.
Що б ви побажали і порадили ветеранам, які повертаються до мирного життя?
Універсального рецепту немає, бо всі пережили різний досвід. У мене було вдосталь моментів, про які я нині не хочу згадувати, а комусь, можливо, судилося побачити ще більше, ніж мені.
Але що я готовий був би радити, то це не впадати у крайнощі. Так, картина іншого, мирного життя може добряче шокувати. В такому разі доцільно знайти роботу або улюблену справу, яка захоплює. Це допоможе спрямувати думки в конструктивне русло. Суджу по собі: я дуже вдячний Лілії за пораду повернутися на роботу, вдячний колективу, який допоміг мені адаптуватися.
Вам дуже хотілося побажати, аби надалі у вас була потреба у тому, щоб передавати іншим тільки ті знання, які потрібні для мирного часу!
На жаль, сьогодні про це ще рано говорити. Але я вірю у те, що все повернеться на краще — і для нашої країни, і для всього світу. Ми мусимо вийти із глухого кута, зло має бути покаране. А ми маємо продовжувати жити, робити кожен свою справу, і робити її максимально добре.
Любов НАТОЧІЙ