Таку мету ставить перед собою первинна профспілкова організація Запорізької атомної електростанції. На долю її працівників випали значні випробування.
Ядерний об’єкт, який видавався оплотом стабільності, попри відчайдушний спротив мешканців Енергодара, 3 березня чотири роки тому був окупований. Агресори застосували до населення увесь можливий арсенал — від убивств, утримання в полоні і тортур до підкупів. Переважна більшість енергодарців, вірних Україні, мусили покинути рідний дім.
Сьогодні, коли у країни поки що не вистачає військового потенціалу для деокупації станції, на передній план виходить турбота про людей. ППО ЗАЕС докладає до цього всіх можливих зусиль, розповідає очільник профспілкової організації Іван Здравчев, спілчанин, який довгі роки обстоював права працівників і продовжує це робити зараз.
Іване Івановичу, розкажіть, будь ласка, про свій трудовий шлях на ЗАЕС. Чи була станція вашим першим місцем роботи?
Ні. Спочатку я працював директором школи, а пізніше, після переїзду, учителем фізики і математики. Потім перейшов на ЗАЕС, у лабораторію системи внутрішньо-реакторного контролю в цеху теплової автоматики та вимірювань. Приєднатися до команди атомників мені допомогли ґрунтовні знання з фізики. І попри шкідливі умови в лабораторії, робота на стратегічно важливому підприємстві надихала.
З чого розпочалося зростання по профспілковій лінії?
Я побачив, що багато хто зі співробітників, коли мали питання, не наважувалися піти до керівництва. Мене це дивувало: «Якщо маєш робочу розмову, чого ж не звернутися?» І я йшов з’ясовувати всі нюанси. Так мене, як постійного делегата для переговорів, обрали профгрупоргом і попросили стати на захист прав представників трудового колективу.
Надалі профспілкова діяльність стала невід’ємною часткою життя. Тривалий час я був заступником голови ППО ЗАЕС. Коли Миколи Федоровича Захарова не стало, виконував обов’язки голови. Потім, на конференції ППО ЗАЕС, мене обрали очільником організації як спілчанина, який має найбільший профспілковий досвід.
Наскільки потужною була організація запоріжців?
Найбільшою серед усіх атомників. Первинна профспілкова організація Запорізької атомної електростанції налічувала 11,5 тисячі членів.
Архівний знімок — делегація Запорізької АЕС на Форумі Атомпрофспілки, вересень, 2021 рік
Що було найскладнішим в управлінні великим колективом?
Напевно, донести до рядових спілчан розуміння того, чим насправді займається профспілка. Попри навчання та роз’яснення, багато хто виносить на передній план матеріальні зиски, такі як путівки або подарунки. І не всі розуміли, та й не всі розуміють досі, на жаль, що головне — це тривала системна робота по захисту прав та інтересів працівників, укладання Колективного договору і контроль над його виконанням.
Можливо, робота профспілки була не надто помітною через те, що проблемні питання «гасилися» відразу — до того, як могла б спалахнути пожежа. Профактив збирався на оперативки щовівторка, на них ми виносили актуальні питання, потім через голів цехових комітетів усе вирішувалося на місцях. Сьогодні напрацьовані алгоритми не працюють: персонал ЗАЕС розпорошений не те що по всій Україні, а й по всьому світу. Повномасштабне вторгнення радикально змінило долі працівників.
Де ви перебували на момент окупації?
В Енергодарі — і був там доти, доки працівників, які залишилися відданими Україні, не позбавили можливості перебувати на своїх робочих місцях.
Коли все тільки починалося, ми до останнього вірили, що наші акції протесту стануть на заваді окупації. Проте військова потужність агресорів виявилася більшою.
Люди постали перед надзвичайно складним вибором: рятувати себе й родини, або ж рятувати найбільшу в Європі атомну електростанцію.
І багато працівників залишилися на робочих місцях. Я сам особисто ходив і вмовляв колег: «Залишайтеся! Ви ж атомники!»
Але ситуація усе погіршувалася…
Так. Розпочалося полювання на активістів, які організовували протести. 13 березня був офіційно останній робочий день профспілкової організації. Приміщення разом з технікою опечатали, мені заборонили спілкуватися зі спілчанами з інших станцій та ЦК Атомпрофспілки. На станції почали створювати іншу профспілку, лояльну до нової влади. Надалі ми працювали над організацією допомоги з дому.
Ви ще доволі тривалий час лишалися в Енергодарі?
Так, мені вдалося уникнути насильства під час допитів та обшуків (їх у мене вдома проводили сім разів) за рахунок того, що я уникав дражливих моментів: телефон — «чистий»; вдома — жодного «компромату». До того ж фсб-шники знали, що в мене слабке серце.
Моя родина виїхала раніше, коли ще діяли зелені коридори. А мене, окрім відчуття обов’язку як атомника, тримала на місці солідарність з працівниками. Але, коли колег почали змушувати підписувати контракти з росатомом, і перепустки проукраїнськи налаштованих співробітників були заблоковані, стало зрозумілим, що час залишати дім.
За допомогою перевізників мені вдалося виїхати на вільну територію.
Сьогодні робота первинної профспілкової організації ЗАЕС дуже суттєво відрізняється від діяльності ППО інших станцій.
Вона набагато складніша, адже ми маємо справу з людьми, які перенесли тяжкі випробування і нині мають вибудовувати свою долю наново. Але попри всі складнощі, ми докладаємо і надалі докладатимемо зусиль до того, щоб зберегти згуртований колектив професіоналів!
Боротися за кожного працівника
Володимир Ротерман, заступник голови ППО ЗАЕС:
Коли ми говоримо про збереження колективу ЗАЕС, ми ведемо мову не лише про тих, хто нині перебуває на вільній від окупантів території та продовжує жити й працювати в родині атомників. Чи не найголовнішим нашим завданням є звільнення полонених росіянами працівників ЗАЕС і мешканців Енергодара. Щоб вишукувати важелі впливу на цю складну ситуацію, ми повинні докладати усіх можливих зусиль.
Так само у фокусі уваги постійно перебуває й підтримка тих, хто зміг вирватися з окупації. Ми мусимо дбати про поміч людям, зберегти висококваліфікованих спеціалістів, зробити так, щоб ліцензований персонал мав змогу застосовувати свої унікальні навички і знання.
Саме взаємна допомога від самого початку трагічних подій дозволила нам триматися стільки, скільки це було можливим.
Після того як я виїхав у червні 2022 року до Запоріжжя, першочерговим завданням стала волонтерська допомога енергодарцям. Потрібно було все, але найнагальнішим були специфічні (життєво необхідні) ліки. Наші спілчани тоді спромоглися на дуже суттєву підтримку, особливу роль у цьому процесі відіграв Михайло Гук, який організував доставку необхідних медикаментів. Дякуємо всім причетним до допомоги!
Сила — в єднанні
Альона Прокопенко, членкиня профспілкового комітету, голова цехкому служби контролю металу філії «ВП ЗАЕС» та членкиня ЦК:
Те, як потужно об’єдналися мешканці Енергодара перед лицем загрози — як злагоджено будували барикади, як безстрашно виходили без зброї на мітинги — викликало величезну гордість.
Потім, коли росіяни таки окупували станцію і місто, серед усіх емоцій домінували страх, зневіра і розпач. Магазини спорожніли, закінчувалось усе — придбати зубну пасту було за щастя…
Та навіть на тлі гуманітарної катастрофи, що розгорталася в місті, були випадки, які змушували пишатися нашими людьми. Адже люди доволі швидко опанували себе і взялися до дій.
Загальні фрази про взаємну допомогу — це безліч моментів, що зворушують. Наприклад, рибалки, які ловили рибу і потім роздавали її безкоштовно знайомим і незнайомим енергодарцям; або моя знайома ветеринарка, котра правдами й неправдами вишукувала ліки для котиків і собачок тоді, коли їх навіть для людей було не знайти, чіпувала тваринок, аби їх могли вивезти.
З часом ситуація з товарами першої потреби покращувалася: щось привозили з Криму, щось із продуктів забезпечували місцеві фермери.
Але тиск на працівників станції зростав, нелояльним загрожувала реальна небезпека. Після 1,5 року життя в окупації моя родина наважилася на виїзд. Вибиралися через росію, колоною з декількох авто таких само сімей. Це був дуже важкий довгий шлях. На щастя для нас, там у глибинці живуть люди, байдужі до політики, тож на наші українські паспорти не зважали. А вже в країнах Балтії і в Польщі нас зустрічали дуже привітно.
Нині я мешкаю у Києві. Мені завжди подобалася столиця, коли я приїздила сюди у профспілкових справах або з туристичною метою. Але коли доводиться тут жити постійно, ритм міста видається мені чужим. Хочеться повернутися до неспішного Енергодара, до домівки, де роками створювався затишок… І ми віримо в те, що повернемося. Моя мама досі тримає нову постіль, що ми їй подарували вже тут, у Києві, каже: «буду спати на ній в рідній домівці, в Енергодарі».
Однак, попри ностальгію, приходить розуміння: не можна жити самим лише очікуванням на повернення, існувати із «синдромом відкладеного життя». Ми маємо знаходити в собі сили і, вірячи в краще, будувати життя наново. Якщо при цьому продовжуватимемо триматися разом і допомагати одне одному — сил буде більше!