Зима в Зоні відчуження приходить без поспіху — так, ніби знає: тут нема куди бігти. Вона огортає все довкола білосніжною ковдрою, на якій де-не-де можна вгледіти сліди диких звірів, приглушує звуки й повертає простору дивну, майже сакральну тишу. Сніг у Зоні не просто падає — він там оселяється до тепла.
Завмерлі миті
Колесо огляду, відомий на весь світ і впізнаваний символ нездійсненних мрій жителів м. Прип’ять, стоїть серед заростей дерев і чагарників, мов годинник без стрілок. Його кабінки — жовті плями пам’яті — визирають крізь гілля, припорошене інієм. У цій непорушній засніженій тиші є щось заспокійливе: зима ніби примирює метал і дерево, бетон і мох, минуле й теперішнє. Тут усе зупинилось, але не померло.
Вікна покинутих будинків, що визирають із-за дерев, дивляться в небо, а між поверхами ростуть гілки — природа терпляче забирає своє. Зима допомагає їй у цьому поверненні: вирівнює контури, стирає різкість, старанно вкриває все білим покривалом.
Життя триває
У Зоні відчуження зима звучить інакше. Тут чути, як тріщить мороз у корі, як осипається сніг з гілки. Кроки відлунюють довше, ніж зазвичай, а подих стає помітним — ти відчуваєш себе гостем, який має говорити пошепки.
І водночас у цій білій тиші є життя. Тут мешкають лосі, олені, коні Пржевальського, рисі та безліч інших звірів і птахів. Сліди тварин перетинають алеї, ліс дихає, річка під кригою ніби спить, але й там, у її темних водах на глибині, насправді вирує життя.
Ні на мить воно не зупиняється й на головному підприємстві Зони відчуження — Чорнобильській АЕС, де цілодобово підтримують безпеку всіх наявних на території об’єктів працівники станції, а також на інших підприємствах Зони відчуження. Попри люті морози й ожеледицю, повітряні тривоги й польоти ворожих дронів — усі на своїх місцях, адже робота не чекає.
Час і відповідальність
Зима в Зоні відчуження нагадує: природа не знає остаточних вироків. Колись, майже чотири десятиліття тому, цей край пережив найстрашнішу катастрофу в історії людства, але сьогодні Зона відчуження — це не про страх. Це про час і відповідальність людини та водночас про красу і велич природи.
Світлана КОЛИНЬКО
Фото Антона Юхименка
