У Відні 9-11 лютого відбувся міжнародний воркшоп NucTalks «Регіональні перспективи у сфері нерозповсюдження, радіологічної та ядерної безпеки», на який було запрошено з промовою голову Організації молоді Атомпрофспілки Христину Левченко.
Захід об’єднав науковиць і експерток із різних регіонів України та країн Чорноморського регіону — зокрема Грузії та Молдови. У фокусі обговорень були питання ядерної безпеки, нерозповсюдження, інформаційної війни та викликів, що постали перед ядерною галуззю в умовах російської агресії.
На запрошення партнерської організації BSWN участь у заходах взяли представниці Українського ядерного товариства Тетяна Закревська та Христина Лилак.
Одним із найсильніших моментів воркшопу став виступ Христини Левченко — доповідь «На передовій ядерної безпеки: персонал Запорізької АЕС в умовах окупації». Її розповідь про життя та роботу персоналу Запорізької АЕС під окупацією нікого не залишила байдужим. У залі панувала тиша, яку важко описати словами. Здавалося, що кожен прожив ту ніч штурму станції разом із нею.
Після виступу до Христини зверталися учасниці з різних країн, дякували за розповідь і просили поширювати цю інформацію далі. Бо світ має знати, що відбувається на найбільшій атомній електростанції Європи. Бо історії полонених українських атомників — це не лише внутрішня трагедія України, це питання глобальної ядерної безпеки.
Наводимо скорочено виступ нашої колеги.
«Їх засудили за те, що вони залишилися українцями»
Я працюю на Запорізькій атомній електростанції з 2014 року. Починала лаборантом хімічного аналізу, працювала у трьох змінах, крок за кроком пройшла шлях до провідного інженера водно-радіохімічної лабораторії. Для мене станція — це не просто місце роботи. Це відповідальність. Це люди. Це безпека країни.18 місяців я прожила в окупації. І сьогодні вперше розповідаю цю історію відкрито від себе.
24 лютого 2022 року ми прокинулися від новини про повномасштабну війну. Але навіть того ранку персонал Запорізької АЕС вийшов на зміну. На робочих місцях відчувалася розгубленість, але жоден не відступив від регламентів. Усі технологічні процеси виконувались у штатному режимі, як у мирний час.
Тоді ніхто не міг уявити, що ядерний об’єкт стане ціллю військового штурму.
28 лютого мешканці Енергодара — близько десяти тисяч людей — вийшли на блокпости, щоб зупинити колону російської техніки. Без зброї. Живим щитом. Тричі нам вдалося розвернути важку техніку. Це був мирний спротив із чітким сигналом: у Енергодарі вас не чекають.
3 березня почався штурм. А 4 березня — найстрашніша ніч у моєму житті. Ми перебували у кризовому центрі під адміністративною будівлею, яку всю ніч обстрілювали. Російська техніка зайшла на промисловий майданчик станції. Українські нацгвардійці, з легким озброєнням проти танків, намагалися її захистити.
Я пам’ятаю голос начальників зміни станції по гучномовному зв’язку: «Не стріляйте по енергоблоках». Пам’ятаю трансляцію з камер — як військові штурмують атомну станцію. І пам’ятаю крик пораненого військового та слова іншого: «Ми зробили все, що могли. У нас більше немає чим відбиватися. Вибачте». У той момент я зрозуміла — станцію захоплено.
О п’ятій ранку 4 березня Запорізька АЕС опинилася під контролем російських військових. Вперше у світовій історії персонал атомної електростанції виконував складні технічні перемикання під обстрілами. І ми це зробили. Аварії не сталося.
Після цієї ночі 14 лаборанток моєї зміни — усі жінки — вийшли на роботу. Жодна не відмовилася. Вони розуміли: від їхніх дій залежить ядерна безпека. Я хвилювалася за них. І водночас — пишалася ними.
Згодом станцію почали перетворювати на військову базу. У виробничих приміщеннях жили близько 500 військових. У турбінних відділеннях розміщували техніку, зброю, вибухівку. На дахах реакторних будівель — кулеметні гнізда.
Нам заборонили телефони, смартгодинники, навіть блокноти. Усе перевіряли. Представники «Росатома» переконували підписувати контракти, брати російські паспорти. Обіцяли «високі зарплати і безпеку». Але більшість залишалася співробітниками українського «Енергоатома».
Почалися залякування.
Перший блекаут стався у червні 2022 року. Раптово зникло електропостачання. За кілька секунд увійшли в роботу дизель-генератори. Потужність одного з реакторів падала на очах — 500, 400, 300 мегават… і до нуля. Це був психологічний шок. Але ми діяли чітко, професійно. І витримали.
Паралельно почалися викрадення. Спочатку — «профілактичні бесіди», агітація підписувати контракти з Росатомом, отримувати російські паспорти. Нам казали, що атомники «поза політикою». Обіцяли зарплати і «стабільність». Та більшість працівників свідомо залишалися співробітниками українського «Енергоатома».
Коли стало зрозуміло, що ми не приймаємо «руський мір», почалися залякування.
Людей забирали просто з робочих місць і вулиць. Їх звинувачували у «державній зраді», «тероризмі», «шпигунстві», «підривній діяльності». Причина — проукраїнська позиція або відмова підписувати контракт із Росатомом.
Фізичний і психологічний тиск починався ще на станції, а продовжувався у домівках. Застосовували жорстокі побиття, удари електричним струмом, удушення, імітації розстрілу. Людей змушували копати собі могили. Погрожували родинам. Застосовували сексуальне насильство. Утримували без їжі, води, медичної допомоги.
Одну з працівниць мого підрозділу вивезли до так званого підвалу. Її змушували зізнатися у співпраці зі ЗСУ. Погрожували завдати шкоди родині. В її телефоні знайшли наше листування — і це стало підставою для інтересу до мене. Після звільнення вона попередила: я можу бути наступною. Мені довелося виїжджати.
Сергія Потинга — інженера з охорони праці, профспілкового активіста — викрали і згодом засудили до 20 років ув’язнення. Його дружину також викрадали і катували. Їхня «провина» — проукраїнська позиція і відмова співпрацювати з окупаційною владою.
Станом на 8 лютого 2026 року десять працівників Запорізької АЕС засуджені до термінів від 5 до 25 років за сфабрикованими обвинуваченнями. Загалом відомо щонайменше про 14 утримуваних працівників станції та 31 мешканця Енергодара, які перебувають у незаконному ув’язненні.
Їх засудили не за злочини. Їх засудили за те, що вони не були раді окупантам. За те, що залишилися українцями.
І саме заради них я сьогодні говорю. Бо ядерна безпека — це не лише про реактори і мегавати. Це про людей, які щодня забезпечують її своєю професійністю. Людей, яких сьогодні катують і тримають у тюрмах лише за принципову позицію.
Атомпрофспілка неодноразово зверталася та продовжує звертатися до Уповноваженого ВРУ з прав людини, до МАГАТЕ, до МОП, до структур ООН, до інституцій Європейського Союзу, до міжнародних профспілкових об’єднань.
Бо мовчання — це співучасть. Бо без звільнення полонених працівників не буде справедливості. А без справедливості — не буде безпеки.