Над тим, щоб загальну ідею підтримки демобілізованих військових наповнити конкретикою, працюють спеціалісти кожної зі станцій. Свій внесок у спільну справу зробила і Лілія Гортенко, співробітниця Навчально-тренувального центру ЗАЕС, упорядниця Порадника щодо адаптації та організації роботи ветеранів у філії «ВП ЗАЕС» та аналогічного документа, призначеного для профспілковців.
Ліліє, розкажіть, будь ласка, як давно ви почали працювати на ЗАЕС?
Мій трудовий шлях на станції розпочався у 2000 році, я прийшла сюди відразу після інституту — спочатку техніком, потім інженером з організації навчання, інженером з науково-технічної інформації, інженером по роботі з персоналом. Ці посади передбачали як великі обсяги роботи з документацією, так і багато комунікації з людьми.
До кола вашого спілкування входили і військові, адже, окрім роботи, ви з 2014 року багато часу приділяли волонтерській діяльності.
Так, я починала з плетіння маскувальних сіток для ЗСУ, допомагала громадській організації «Передова» (офіційно у її складі був мій чоловік, а я іноді брала участь як волонтерка, бо мала двох школярів).
Уже тоді спілкування з військовими, волонтерами та демобілізованими показало, що цивільні представники суспільства погано розуміють реалії війни, потреби ветеранів, психологічні наслідки участі в бойових діях.
Однак ви особисто усвідомлювали, що війна — це не щось абстрактне десь вдалині. Чи допомогло це підготуватися до повномасштабного вторгнення?
Навряд. Ми відчували, що буде ескалація, але не могли собі уявити масштабу подій. Принаймні ЗАЕС здавалася оплотом безпеки. Тому й наполягли, щоб донька, яка навчалася в Харкові, негайно повернулася до Енергодара. Та й навіть тоді, коли в місто увійшли росіяни і містяни виходили на мітинги, ми все ще плекали надію на те, що нам вдасться вистояти.
Коли стало зрозумілим, що голіруч танки не здолати, як вдалося вибратися з окупованого міста?
9 березня ми з дітьми і матусею вирушили власним автомобілем через коридор, організований нашим мером для евакуації. Тоді це ще було можливим. Рішення ухвалювалося швидко, адже пріоритетом була безпека дітей. Машина була великою, тож постало питання, що брати з собою. І ми вирішили: мінімум речей! Замість домашнього скарбу потрібно вивозити людей. Домовилися, що кожний бере з собою не більше, ніж рюкзак, і забрали із собою сусідів.
Як вдалося облаштуватися в новому житті, маючи за спиною лише рюкзачок?
Досвід показав: головне, що в ньому був пакет основних документів, бо в разі потреби відновити їх дуже складно. Тож документи усім раджу мати під рукою!
А щодо того, як вдалося влаштуватися… Колись мені здавалося, що світ зав’язаний на ЗАЕС, якщо я не буду працювати там, усе полетить шкереберть. Але насправді всюди, куди нас приводила доля — у Польщі, в Тернополі, в Запоріжжі — мені вдавалося доволі швидко знайти роботу. В Польщі я працювала асистентом вчителя, який допомагає українським дітям адаптуватися в новому середовищі. Мені пропонували залишатися там на постійній основі, але я повернулася в Україну, щоб бути поруч із чоловіком. Тут працювала і в приватних, і в державних компаніях.
До мене прийшло розуміння: атомники виживуть усюди! Ми дуже відповідальні, дуже дисципліновані. Я стверджую це зі стовідсотковою впевненістю! Коли я була співробітницею відділу кадрів «Запоріжжяобленерго», сприяла працевлаштуванню колег із ЗАЕС. І ні за кого, від слюсаря до майстра, ніколи не було соромно: всі доводили свою високу кваліфікацію та організованість.
Нині ви знову працюєте у Навчально-тренувальному центрі. Що спонукало вас взятися до упорядкування Порадника із допомоги з адаптації ветеранів?
Я на власні очі побачила, наскільки потрібною є покрокова інструкція.
Поштовхом став тренінг, проведений за підтримки МАГАТЕ у жовтні 2024 року. Участь брали представники всіх філій — психологи, інструктори, фахівці з персоналу. Теми були дуже практичними: колесо життєвого балансу, командна взаємодія, картування адаптації ветерана, ознаки ПТСР, ненасильницьке спілкування, розробка індивідуальних програм адаптації на робочому місці тощо. Тренери — Віктор Одиниця, Юрій Акименко, Дар’я Мельник — провели потужну роботу. Під час тренінгу ми обмінювалися досвідом між філіями, це було дуже корисним.
Аби структурувати почуте, я почала робити нотатки. Але тренінг був орієнтованим головним чином на психологів. До мене ж, як до інженера з персоналу, приходять з іншими питаннями. Демобілізований ветеран очікує не технік для заспокоєння, а відповідей на те, які документи йому потрібні для працевлаштування, до кого йому звертатися, як йому шукати житло, чи може він бути застрахований тощо. Мені потрібно було систематизувати всю наявну інформацію, розкласти по поличках, що можуть зробити керівники, фахівці по роботі з персоналом, профспілковці.
Потужна підтримка була з боку Атомпрофспілки, яка організувала та провела розширений курс навчання. Саме тоді були розроблені порадники з адаптації ветеранів на робочих місцях з акцентом на критичну інфраструктуру, таку, як атомні станції. Керівник НТЦ підтримав ідею розробки цих порадників, а інструктори та методисти допомагали й консультували під час роботи над ними. Крім того, схожі теми навчання для керівників (адаптація колишніх учасників бойових дій, ментальне здоров’я, ненасильницька комунікація) передбачено в «Програмі конкретних дій, спрямованих на становлення і розвиток культури безпеки в АТ «НАЕК «Енергоатом» на 2025–2026 роки». Це показує, що Компанія активно підтримує цю тематику на корпоративному рівні, не залишається осторонь і системно впроваджує заходи для створення безпечного та підтримуючого середовища, включаючи заходи для ветеранів.
У чому полягає специфіка упорядкованих вами порадників?
Основні моменти, викладені у них, є співзвучними з порадниками, які розробляються на рівні держави, волонтерських організацій, наших атомних станцій. Я б охарактеризувала порадники, над якими працювала, як одне із можливих інформаційних джерел для саморозвитку.
Порадник щодо адаптації та організації роботи ветеранів і ветеранок у профорганізаціях Атомпрофспілки має більш універсальний характер. А особливість порад для ЗАЕС обумовлена ситуацією, в якій опинилися її працівники.
Персонал розпорошений. Ми не можемо зібрати людей, не можемо забезпечити реабілітацію тощо. Але, попри обмежені можливості, ми не можемо лишатися осторонь.
Здебільшого, чим ми можемо допомагати — це консультувати, спілкуватися з ветеранами та їхніми сім’ями. І обов’язково — готувати колектив до їхнього повернення. Бо хоч ми й називаємо наші програми «адаптацією ветеранів», насамперед, до повернення колишніх бійців до цивільного життя мусить адаптуватися їхнє оточення.
Що особисто вам допомагає триматися і при цьому допомагати іншим?
Моя родина, мої друзі. Усе моє оточення — дуже активні люди, орієнтовані на підтримку фронту, ветеранам, постраждалим від війни.
Мені завжди щастило з колективами, і зараз я пишаюся своїми колегами.
Наприклад, Олена Зибіна — просто нереальна інструкторка! Вона постійно навчається, витрачаючи власні кошти, ми з нею багато спілкуємося на теми щодо підтримки ветеранів, консультуємося.
Керівник нашої робочої групи Ігор Мировицький підтримує усі ідеї і запалює до подальшої роботи.
Дуже надихає, коли ініціативи зустрічають підтримку, що дорого вартує. Мене дуже розчулило те, як Христина Левченко відреагувала на мою пропозицію провести навчання — з мого боку була лише сумбурна ідея, а вона і її колеги все чітко організували.
Для таких, як я, захоплених якоюсь ідеєю, дуже важливою є зовнішня підтримка. Мене дуже радує те, що в ГО «Вартові світла» було створено відокремлений підрозділ «Козацький», очолюваний Наталією Орленко, який займатиметься допомогою військовим із ЗАЕС.
Розуміння того, що навколо тебе працюють люди, які з тобою на одній хвилі — дуже цінне.
У розмовах з більшістю енергодарців дуже виразно звучать ноти ностальгії. Багатьох тримає віра в деокупацію ЗАЕС. Як ви знаходите баланс між спогадами, надіями на майбутнє і реальністю, яка поки що не надто оптимістична?
Я прихильниця того, щоб жити тут і зараз. Проживаючи в Запоріжжі, за 20 км від лінії фронту, я усе ж продовжую вірити в краще. Але для того, щоб у віри були підстави, треба щось робити. І це «щось» повинні робити не лише окремі волонтери і військові. Якщо ми будемо сидіти, склавши лапки, не допоможе ніяка віра. На перемогу повинні працювати всі.
Любов НАТОЧІЙ
