На цьому наполягають психолог Олексій Гончаренко і соціолог Тетяна Горбунова, які працюють на ПАЕС у тандемі. Вони разом розробляють програми підтримки співробітників і разом проводять навчальні заходи, що дає їм змогу глибше осягнути індивідуальні й колективні процеси, застосувати більшу кількість різнопланових наукових підходів і практичних методик. А ще — командна робота стає джерелом ресурсів, яке допомагає їм самим тримати баланс.
Які завдання сьогодні для вас є найбільш актуальними?
Олексій: Місія залишається незмінною — це підтримка ментального здоров’я персоналу станції. Вочевидь в умовах повномасштабної війни у стані перманентного стресу перебувають усі працівники. Але серед них є ті, кого війна зачепила більшою мірою: у когось воюють рідні, хтось втратив близьких, хтось мусив залишити рідний дім — на нашій станції працює найбільша кількість співробітників ЗАЕС. Особливий характер має робота з військовими, які повертаються до колективу. Спілкування з ними потребує значних умінь і знань, тонкого підходу до того, що можна говорити, а чого промовляти не варто.
Тому наше завдання — охопити всі вразливі категорії та кожному надати посильну підтримку.
Проте у суспільстві ще вдосталь упереджень щодо звернень до психолога…
Тетяна: І досі існує стереотип: «Чого мені йти до психолога, хіба зі мною щось не так?» До цього додається традиційне «Чоловіки не плачуть» або «Я вже якось сама»… Але спроби впоратися самотужки не завжди є результативними. Навпаки, «результатом» стають депресії і вигорання.
Олексій: За загальноукраїнською статистикою, до повномасштабного вторгнення по психологічну допомогу звернулося близько 1% населення, після початку великої війни — вже 2%. Те, що більше людей усвідомили цінність професійної підтримки — безумовно позитивний сигнал.
На нашому підприємстві кількість звернень була значно вищою, ніж у середньому по країні, що свідчить про високий рівень запиту на допомогу. Проте ресурсні можливості обмежені: на одного фахівця припадає близько тисячі працівників, і навіть за великої мотивації охопити всіх індивідуально залишається складним завданням.
І ви знайшли вихід у тому, щоб навчити азів психологічної науки персонал?
Тетяна: Саме так. Ми замислилися над тим, що можемо зробити, аби допомогти більшій кількості людей. Яким би щирим не було бажання психолога допомогти, з власного кабінету він не здатен повною мірою побачити й відчути, як почувається кожен працівник. Втома, тривога чи внутрішній біль часто залишаються непоміченими. Тож ми дійшли висновку, що «першою лінією захисту» можуть стати керівники.
Саме вони мають змогу першими помітити зміни у душевному стані своїх колег. Але очільники колективів — це люди, які не мають психологічної освіти. Вони не впевнені, чи будуть їхні запитання доречними, чи стане людина відповідати. А у разі, якщо відповідь буде — не факт, що вони будуть до неї готовими і коректно зреагують.
Так, наприклад, деякі наші енергодарці готові ділитися своїми історіями. Цим хоробрим людям, які спромоглися вирватися з окупації, судилося пережити такі жахи, що ми, слухаючи, не могли стримати сліз… І ось, якщо людина, яка розповіла про свій біль, почує: «Не розповідай таких страшних історій, не кажи про це нікому, забудь» — це буде неправильно. По-перше, тому, що така відповідь знецінить довіру того, хто поділився сокровенним. По-друге, «забудь», все одно не спрацює, бо травматичний досвід необхідно прийняти — і рухатися далі, до нового життя. Тож наша мета — простими словами роз’яснити керівникам, як саме треба розмовляти з людьми (з дуже вразливими) і вибудовувати довірливі взаємини.
На чому акцентуєте увагу в ході навчальних заходів з психоедукації?
Олексій: Розпочинаємо з того, що взагалі входить у поняття «ментальне здоров’я», розповідаємо, як його підтримувати, враховуючи не тільки психічні, а й фізіологічні аспекти (сон, прогулянки, спорт тощо). Нагадуємо про те, що керівник є взірцем для оточуючих, і він зможе допомагати їм лише тоді, коли сам матиме для цього ресурс.
І навчаємо того, як слід вибудовувати комунікацію з колегами. Наскрізною темою стає навчання ненасильницькому спілкуванню.
Це концепція, розроблена американським психологом Маршаллом Розенбергом, яка ґрунтується на емпатії та взаємній повазі, вирішенні конфліктів і побудові стосунків без критики, звинувачень і насильства. Роботи, присвячені цій тематиці, мають бути настільними книжками не лише для психологів, а й для керівників. Вони викладені на доступних ресурсах і ми всіляко заохочуємо до їх вивчення.
А на тренінгах ми відпрацьовуємо конкретику, програємо дуже багато типових для атомної станції ситуацій, аби на практиці унаочнити, що відчувають люди, як реагують і який спосіб комунікації був би найкращим.
Техніки ненасильницької комунікації стають основою, на якій зростає новий рівень культури спілкування в колективі?
Тетяна: У тому, на яких принципах вибудовуються взаємини на роботі, ми подекуди відстаємо від західних країн. Я пригадую, як колись дивилася іноземні фільми, в яких бос звертався до підлеглого: «Ти маєш пригнічений вигляд. Чим я можу тобі допомогти?» Це видавалося смішним! У нас домінував інший підхід: «Усі свої проблеми залишайте за огорожею, і марш, працювати!»
Але тоді, коли вже котрий день не можна додзвонитися до батьків, які залишилися під окупацією, коли немає звістки від дитини, яка воює на передовій, тяжкі переживання неможливо залишити «за огорожею». Вимога просто «йти і працювати» стає не підтримкою, а ще одним джерелом стресу. Натомість спілкування, побудоване на довірі, веде до надійності та ефективності. Техніки ненасильницької комунікації, до речі — це не тільки про роботу. Їх застосування вдома дозволяє якісно змінити стосунки у родині на краще.
Окрім цих технік, якими ще ефективними підходами ви послуговуєтеся?
Олексій: Ми взяли на озброєння методику REACT, розроблену психологами і психіатрами Оксфорда під час пандемії ковіду для контролю над станом лікарів, які сягали найбільшого виснаження. З часом її стали застосовувати у воєнній справі, в пожежних частинах, в поліції, в атомній енергетиці. Нині ми адаптуємо цю методику під наш персонал. Це — шаблон дій керівника на випадок, якщо він помічає зміни в поведінці співробітника. Посібник також викладений на доступний ресурс, його можна передивитися чи роздрукувати.
Звісно, ця інструкція не робить керівника всесильним, тож ми наголошуємо на тому, що у складних випадках, коли працівник потребує фахової допомоги, слід звертатися до нас.
Окрім навчань основам психології та напрацювань правильного алгоритму дій ви проводите і тематичні зустрічі?
Олексій: При цьому ми прагнемо охопити якнайширше коло питань. Завжди актуальними лишаються теми конфліктів, лідерства, культури безпеки. Але сьогодні вони звучать у фоновому режимі, на передній план виходять питання, продиктовані війною. Це є найважливішим.
Так, наприклад, після занять, на яких ми обговорювали підтримку вимушених переселенців, керівники зізнавалися: «У нас наче гора з плечей впала після того як ми отримали підказки!» Кожному із них по окремості здавалося, що це тільки він почувається розгубленим і не знає, що робити. Коли з’ясувалося, що це спільна проблема, і в неї є вирішення, всім стало простіше.
Ми переконалися й у тому, наскільки важливими є обговорення питань, пов’язаних із поверненням ветеранів. Установити довірливі стосунки з колишніми військовими, дати їм зрозуміти, що на них ніхто не буде тиснути, переконати у щирому прагненні допомогти — це тільки частина роботи. Потрібно не лише сприяти реабілітації ветеранів, а й готувати до їхньої реінтеграції колектив. Бо багато хто з нинішніх працівників станції з острахом ставиться до повернення товаришів, не знаючи, як розмовляти з ними. Наші колеги мають бути готовими до того, що можуть стикнутися з дуже широким спектром реакцій, від агресивно-озлобленої позиції «ви всі нам винні!» до інших крайнощів, замкненості й небажання спілкуватися. Станційники повинні знати, як доцільно реагувати у різних випадках.
Також у фокусі уваги перебуває дотична до всіх працівників проблематика — управління стресом та запобігання емоційному вигоранню.
Ваша робота передбачає безперервне навчання.
Тетяна: Так. У психологів є професійна деформація: вони ніколи не перестають навчатися. Теми навчальних зустрічей ми формуємо відповідно до потреб нашого персоналу. Після цього МАГАТЕ залучає експертів, які допомагають нам поглибити знання з цих напрямів. Отриманий досвід ми надалі передаємо працівникам. Зокрема, нині у фокусі тема емоційного вигорання на робочому місці.Показово те, що раніше до таких проєктів залучали закордонних фахівців, зокрема, часто це були психотерапевти із Австрії. Нині ж МАГАТЕ запрошує українських експертів. Ми з великою повагою ставимося до іноземних колег, але їхні дослідження здебільшого мають теоретичний характер, тож з їхніми здобутками ми можемо ознайомитися, прочитавши літературу з потрібного напряму. Наші ж спеціалісти накопичили величезний практичний досвід!
Так, нещодавно до нас приїжджали колеги, які працюють у військовій частині над тим, щоб стабілізувати психічний стан воїнів у бойових умовах. Те, що вони поділилися досвідом, дуже цінно для нас — ми матимемо більше знань для подальшої роботи з ветеранами.
Окрім спілкування з колегами, приділяємо час самонавчанню, це найбільша частина на-шої підготовки. Зараз сформована дуже велика бібліотека досліджень, які базуються на подіях в Україні і написані вітчизняними авторами. Ми ретельно вивчаємо джерела і ділимося інформацією під нас навчань, які проводимо.
Що особисто вам надає сил для того, щоб працювати, навчатися, досліджувати, вчити — і самим зберігати стійкість? Що для вас стає джерелом відновлення?
Тетяна: По-перше — це наша крута команда! Двері наших кабінетів майже завжди відчинені, і з них часто лунає сміх. Ми багато жартуємо, підтримуємо одне одного. Якщо говорити про особисте, то мій ресурс — це моя дитина; моя любов до життя; і мої знання, які свідчать: ми можемо робити вибір.
Ми не обирали цю війну. Але ми можемо обирати, як діяти під час кризи. Наш вибір — допомагати тим, хто поруч, адже ми всі — в одній запряжці.
Робота психологів зазвичай залишається за кадром, і це по-своєму добре, бо непомітними є якраз ті процеси, які мають нормальний перебіг. Головне, що нашу роботу помічають ті, кому нам вдалося допомогти. Коли люди повертаються до нас зі словами вдячності, ми розуміємо, що нам вдалося завоювати довіру, і це для нас також — дуже потужний ресурс.
Однак у вас сміх лунає тоді, коли двері розчахнуті. Коли вони зачинені, ви, трапляється, плачете разом зі своїми співрозмовниками…
Олексій: Попри професійні настанови відсторонено сприймати розповідь клієнта, суто по-людськи ми не можемо не співпереживати горю. На нас, на наших колег з інших станцій лягає величезний тягар, і психологи, як і всі інші, потребують відновлення та захисту від вигорання.
Непоганою складовою цього захисту могли б стати, наприклад, оплачені тури до Іспанії… Але якщо говорити серйозно, то саме гумор стає для нас рятівним колом, яке дозволяє триматися на плаву. Команда колег, з якими ми працюємо, жартуємо, разом відзначаємо свята, стала для кожного із нас другою родиною.
Мені хотілося б побажати, щоб у всьому нашому великому колективі панувала атмосфера взаємної підтримки. А у ставленні керівництва до персоналу на першому місці стояла б людяність.
Любов НАТОЧІЙ