Я любила відрядження. Відчуття виходу за коло повторювання буденних справ, нові враження й нові теми для роздумів. У перші роки існування «Атомника України» поїздки були частими, мене жартома називали «найбільш виїзний кореспондент». У редакції практикували й виїзди усім творчим колективом на підприємства, первинні організації Атомпрофспілки.
Головний її редактор у той час — Петриченко Микола Васильович — цінив безпосередні інтерв’ю, казав, «перше слово — від Бога». Таким чином напрацьовувалася й мережа авторів, без яких тижневик не міг би нормально функціонувати. Зрозуміло, працювали для Атомпрофспілки і за підтримки керівництва Атомпрофспілки. Серед творчих працівників, як кореспондент, починав свій профспілковий шлях Павло Прудніков.
Літописці історії підприємств
Від початку свого існування «Атомник України» послідовно висвітлював те, що відбувалося на підприємствах і в організаціях профспілки. Тому чимало фотодокументів і описів визначних для колективів подій міститься в архіві газети.
Так, історичним, на мою думку, є фото Миколи Васильовича на першій шпальті газети — гирло відкритого (!) реактора 2-го енергоблока Хмельницької АЕС. Підключено його до енергосистеми 7 серпня 2004 року, але ми з Миколою Васильовичем встигли побувати там до запуску реактора.
Тоді я дивувалася, як реактор, на вигляд зовсім незагрозливий — два «кадуба», поставлених у яму, перетвориться на потужне джерело електроенергії для цілих регіонів. Сьогодні за масивні двері до приміщення з реактором, виготовлені з товстих шарів свинцю та сталі з метою поглинання випромінювання, доступ суворо заборонений, крім, у разі необхідності, спеціально навчених фахівців у захисному обладнанні. Бо місце це є найбільш небезпечною зоною АЕС.
Яскраві журналістські спогади
Робота у профспілковій газеті давала можливість знайомитися з працею людей різних професій. Пам’ять зберегла багато чудових спогадів про людей, чиє життя пов’язано з видобутком уранової руди, працівників СхідГЗК. З найбільш яскравих — спуск у шахту.
На мене не знайшлося підходящої роби, бо на той час підземні роботи на шахті вважалися виключно чоловічими. З курткою і штанами не було великих проблем: підгорнула рукави, обмоталася і підв’язалася вдвічі ременем. З чоботями, стало очевидно, не буде так просто, бо в наявності був найменший — 43-й розмір. Не допомогли належні до екіпіровки онучі, навіть декілька пар. Зрештою, всунулася в чоботи разом зі своїми власними черевиками.
На горизонт опустили мене в кліті разом з шахтарями, які заступали на зміну. Приземлилися. В темряві, підсвічуючи собі ліхтариком на шоломі, обережно рухалася тунелем за працівниками, човгаючи чоботями по воді й уявляючи себе на зйомці якогось фільму жахів. Темно, вузький прохід, сирість, пил, десь попереду чути гуркіт обладнання з підземної вирубки, який з наближенням перетворюється на нестерпний гуркіт.
У шахтаря, дійсно, суворі умови праці. Але що мене ще вразило — почуття відповідальності й солідарності. Бо це робота в команді, кожен тут залежить від іншого через великі ризики травмування. На жаль, шахтарська праця, яка забезпечує суспільство цінними ресурсами, не цінується державою…
Незабутніми були й виїзди на спеціалізовані підприємства зони відчуження. У Зоні час ніби зупинився серед залишків архітектури радянської епохи і буяння природи, а для працівників, які заїжджають сюди на вахту, створені «острівці цивілізації». Щоправда, «сталкерами» у Зоні для читачів газети зазвичай були Микола Васильович і його заступниця Людмила Яківна Гап’юк, які з цими місцями «зрослись душею».
Багато чудових моментів ми провели разом. Сьогодні я відчуваю вдячність за можливість працювати в редакції, бути частинкою, хай і невеличкого, але такого сильного і натхненного колективу. Невід’ємними і важливими «пазлами» якого також були Розка Людмила Михайлівна (забезпечувала фінансово-господарську діяльність), віддані газеті впродовж усього її існування й дотепер Ганна Петрівна Пруднікова (відповідальна за «обличчя» газети) й Наталя Миколаївна Кравченко (гарантує, що видання вийде з «чистою» мовою).
Бажаю нинішній редакції, щоб газета залишалася цікавою і змістовною, успіхів, удачі, творчої наснаги!
Лілія СОКОЛОВА, журналіст газети, редакторка сайту