Мій «Атомник України» — моя велика любов, а колектив редакції — не лише мої колеги, то як моя сім’я, мої друзі. Щирі, талановиті, віддані газеті професіонали. 23 роки з ними пліч-о-пліч і в радощах, і в смутку. Саме про них згадуватиму сьогодні. А ще — про авторський актив, який допомагав наповнювати газету цікавою та змістовною інформацією. Про засновника «Атомника України», керівництво Атомпрофспілки, які не диктували свої умови, завжди підтримували, радили та захищали.
До «Атомника» мене запросив Микола Петриченко, найкращий з головних редакторів, які були у моєму журналістському житті. Я й сама свого часу була головним редактором у декількох газетах, які створювала з нуля. Зокрема, і «Рятувальник», що належав Міністерству з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи. Газетою опікувалося агентство «Чорнобильінтерінформ», там ми й познайомилися з Миколою Васильовичем. Він був головним редактором «Вісника Чорнобиля» — газети з епіцентру атомної катастрофи.
Заступницею головного редактора «Атомника України», а одночасно й відповідальним секретарем редакції, я стала у липні 2001 року. На той час штат уже був сформований із двох завідувачів відділів — Лілії Соколової та Павла Пруднікова, фахівця компʼютерного набору та верстки Анни Гоп і головного бухгалтера Олени Желудкової, яку згодом запросили на роботу в бухгалтерію ЦК Атомпрофспілки, а до нас прийшла Людмила Розка.
Павло Прудніков також довго не затримався в редакції, його, як талановитого організатора, креативну особистість, обрали лідером молоді Атомпрофспілки. Але завдяки йому й Анічці Гоп у «Атомнику» народилася молода сімʼя. Ми святкували разом і їхнє весілля, і появу на світ двох донечок. Допоки наша молода мамочка перебувала в декретних відпустках, ми мали у колективі ще двох гарних дівчат — Ірину та Тетяну Новікових. Їхні кандидатури запропонувала Анічка. А все, що вона робила, було добротно, на совість. Так є й донині.
Аня Пруднікова була для мене як донечка. Дуже відповідальна, старанна, уважна, роботяща. А ще добросердечна, щедра, жертовна. Її, як донечку, любив і Микола Васильович, і колектив апарату ЦК Атомпрофспілки. Певний час вона була скарбником у профкомі, де її лагідно називали «скарбничкою». Вона, дійсно, скарб для тих, хто з нею поруч.
У нашому невеличкому штабі редакції, секретаріаті, нас було троє. Окрім мене й Ані ще Наталія Кравченко, наш літературний редактор. Грамотна, строга, принципова! Вона завжди була для мене особливою — дуже щирою і порядною людиною.
Поза межами редакції нас обʼєднував театр, дружнє кавування. Я завжди з нетерпінням чекала її появи в редакції на вичитку шпальт (Наталя Миколаївна була позаштатним працівником). Перед роботою обовʼязково була кава. Бо вона найсмачніша з друзями. А роботу свою ми виконували на совість: на стіл головному редакторові лягали бездоганно зверстані й вичитані шпальти. Випускали ми у світ газету від 4-х до 12-ти полос. Та ще й «Бібліотечку «Атомника України» готували до друку періодично.
Допоки газету очолював Микола Васильович, я, як його заступниця, глибоко не вникала у бухгалтерські справи, для мене найважливішим був творчий процес. Але вникнути довелося, коли у 2020 році не стало нашого головного редактора. Бухгалтерія завжди була бездоганною завдяки Людмилі Розці. Ми працювали на повній довірі. А вона є,коли поруч людина чесна, порядна, справжній професіонал, яка душею вболіває за загальну справу. То про Людмилу Михайлівну.
У редакції майже увесь час було троє творчих працівників — Микола Петриченко, я і Лілія Соколова. Усі — випускники факультету журналістики Київського університету Шевченка. Як, до речі, і нинішня головна редакторка «Атомника України» Марічка Кормушкіна.
Лілія Станіславівна завжди була оперативною в роботі, комунікабельною, грамотною, ерудованою, відповідальною. Ми разом бували у багатьох відрядженнях, на пленумах та конференціях, на різноманітних акціях протесту. Всюди працювали чітко та злагоджено. Я завжди відчувала її надійне плече. Особливо у роки мого редакторства, коли Лілія Станіславівна була заступницею.
З перших місяців заснування газети формувався і її позаштатний актив. Найперші, кого я хочу згадати, редактори газет атомних електростанцій та уранового підприємства. Довгі роки ми тісно співпрацювали, були у добрих дружніх стосунках з Лідією Шмирко (Рівненська АЕС), Іриною Ємельяненко (Запорізька АЕС), Оленою Бондаренко (Південноукраїнська АЕС), Віктором Гусаровим (Хмельницька АЕС), Зоєю Ліхітіновою, а пізніше Оленою Кубарєвою (СхідГЗК). Вони разом із творчими працівниками своїх видань активно допомагали нам висвітлювати роботу профспілкових колективів атомних та уранових підприємств, писали про визначні події у їхньому житті.
Хотілося б, щоб слова вдячності на адресу наших колег залишились у сьогоднішньому дописі. Вони були з нами у різні роки. Назву всіх, кого памʼятаю і кому щиро дякую. Це — Іванна Буракова, Олена Веселова, Людмила Готич, Ірина Гортенко, Оксана Загуста, Олена Зубенко, Олексій Корецький, Василь Кісільов, Юлія Кулаєва, Тетяна Корсуновська, Михайло Костюченко, Вікторія Леонова, Оксана Місюкевич, Геннадій Михайлюк, Микола Меркушев, Тетяна Міхненко, Ірина Овдієнко, Сергій Полулях, Олена Романік, Олена Резнік, Лариса Сакова, Катерина Спанчак, Богдан Сердюк, Надія Тимофєєнко, Оксана Торганова, Юлія Ткачук, Петро Швець, Олександр Шустерук, Вікторія Шейкіна.
Серед названих не лише працівники редакцій газет, радіо, а й просто творчі особистості, профспілкові лідери. До цього списку додала б ще і прізвища профлідерів національних природних парків України, зокрема Євгена Кіцула, який завжди поважав «Атомник України» та всіх його працівників.
Звісно ж, хтось із них уже на заслуженому відпочинку чи поміняв місце роботи. Когось уже немає з нами. Як і Миколи Васильовича Петриченка. Завдяки йому відбулася газета, він упродовж 20 років делікатно та інтелігентно доводив деяким недалекоглядним профлідерам (на жаль, були й такі!), що «Атомник України» — то газета для людей і про людей праці, обʼєднаних профспілкою. Тому і профлідери на місцях мають долучатися до її творення, а не лише критикувати видання на своїх зібраннях. «Зірковий час» тих лідерів давно минув. У нового покоління — нові виклики, спричинені ще й страшною війною. Від її початку, з 2014 року, «Атомник України» писав про допомогу тим, хто боронить країну від ворога. З волонтерськими екіпажами ми неодноразово бували у зоні АТО та ООС. З перших днів повномасштабного вторгнення темою номер один усіх випусків газети була допомога спілчан фронту.
Моє редакторство в «Атомнику України» припало на час керівництва Атомпрофспілкою Валерія Матова. Він умовив мене очолити видання. Я погоджувалася на три місяці, а «затрималася» на три роки. Валерій Олексійович уміє переконувати, мотивувати, підтримувати, захищати. Вважаю, що від самого початку газеті поталанило із засновником — Атомпрофспілкою. З її першими особами у нас завжди було взаєморозуміння. Було воно і з працівниками відділів апарату ЦК.
Особливо тісною за мого редакторства була творча співпраця з відділом колективно-договіної та правової роботи, яку очолює Олександра Кравчук, високопрофесійна, грамотна, принципова особистість. З нею нам легко працювалося, бо вона чітко розуміє роль друкованого видання у житті профспілки, поважає працю журналістів і сама прекрасно пише.
Щиро вболівали за газету працівники відділу організаційної роботи — Сергій Голота, Олена Колеснікова. А фахівчиня з міжнародної роботи Леся Семеняка завжди була активним дописувачем «Атомника України»!
Газету підтримувала молодь — енергійна, ініціативна, спортивна, з почуттям гумору. І тут була заслуга її тодішнього лідера Павла Олещука.
Свого часу я переконала Миколу Васильовича «віддати» четверту шпальту газети висвітленню спортивних змагань молоді Атомпрофспілки. Це робило часопис цікавішим і читабельнішим!
Як тут не виокремити нашого найпрофесійнішого спортивного дописувача Миколу Меркушева! Ми в редакції завжди чекали його матеріалів, бо знали: це буде надзвичайно цікаво, ще й з безліччю фото.
Залишати газету, виїжджати з України для мене було дуже болісним процесом. Але вибір зроблено на користь дітей та онуків, дехто з них жив у далекій країні вже 15 років. Ми бачилися раз на рік, під час відпустки. На прохання дітей зробили необхідний крок до обʼєднання сім’ї.
Я не втрачаю звʼязків ні з друзями, ні з колегами. Стежу за кожним випуском «Атомника України», який назавжди залишиться для мене найріднішою із газет, з якою прожито найяскравіші моменти журналістського життя. Дякую всім, хто був поруч і долучався до творення профспілкового атомного літопису.
Нинішній головній редакторці Марічці Кормушкіній та всім співробітникам — мої найщиріші вітання з 25-річчям газети. Пережити жахливе лихоліття і бути переможцями! Нехай ніщо не затьмарює світлих мрій та сподівань.
Живи, «Атомнику», довго-довго, змінюйся, розвивайся, будь щирим порадником і другом тим, хто тебе любить і вболіває за тебе. Просто будь! Ти потрібен! Це доведено і твоїм сьогоднішнім ювілеєм.
Людмила Гапʼюк, заступниця головного редактора (2001-2020 роки), головна редакторка (2020-2023 роки) «Атомника України»