Валерій Юхимович Макану прийшов працювати на ПАЕС у 1984 році. Розпочинав як слюсар, з часом здобув ґрунтовну освіту та піднявся кар’єрними сходами до провідного інженера. У профспілці, до якої вступив від самого початку, пройшов шлях від відповідального за культурно-масову роботу у профкомі до голови ППО ПАЕС. Сьогодні ми розпитуємо досвідченого профспілковця про найбільш яскраві спогади та про сподівання на майбутнє.
Професійні виклики
Валерію Юхимовичу, вас пов’язують із ПАЕС понад 40 років роботи! Який період був найбільш складним?
Напевно, це 1990-ті, їх невипадково називають «шаленими» й «лихими». Був період, коли на підприємстві не виплачували зарплату. Тоді люди виживали як могли. Моїй родині батьки передавали з Молдови пакети з продуктами, гроші вдавалося заробляти лише дружині, вона працювала на базарі. Єдиний вихід, який бачили працівники станції, це протести — ми стояли з наметами у Києві, у Південноукраїнську. Це була не тільки профспілкова ініціатива, залучені були всі станційники: домовлялися, чергували біля наметів, аби на нас звернули увагу.
З часом ситуація стабілізувалась, але перед профспілкою повсякчас стояло безліч завдань. Які з навчальних проєктів, на вашу думку, були найбільш ефективними?
Це були семінари, які організовував ЦК Атомпрофспілки в «Гілеї», а також заходи, під час яких розглядалися юридичні аспекти та техніка безпеки, що відбувалися в Коблевому й у нас на станції.
Що у профспілковій роботі стало для вас найбільшим викликом?
Перехід від посади заступника голови ППО до виконувача обов’язків очільника профспілкової організації, коли Сергій Михайлович Снітков пішов на підвищення. Будучи заступником, я отримував чіткі розпорядження, і так само чітко їх виконував. А сам став на чолі організації, відчув, як непросто ухвалювати рішення, яку велику відповідальність передбачає керівна посада.
Зараз почуваєтеся впевнено?
Після двох років роботи, безумовно, так. Але я переконуюся, що вникати у нюанси і навчатися нового доводиться щодня. Якщо мені потрібна допомога, завжди звертаюсь до нашого гарного юриста.
Якою була найскладніша ситуація, що її вам вдалося вирішити як профспілковому лідеру?
Це було відстоювання інтересів працівників загону воєнізованої охорони. Премія, яку во- ни отримували, була найменшою порівняно з усіма подібними структурами по всій країні, і їхній профспілковий лідер звернувся до нашої організації. Ми з’ясували ситуацію на інших станціях, протягом місяця вели з адміністрацією напружений діалог, і в підсумку підняли премію до рівня всіх ЗВО.
Як ви намагаєтесь дійти згоди з людьми, з якими складно домовитися?
Вважаю, що основна маса проблем вирішується через особистий контакт з людиною. Відверта розмова завжди приносить більше користі, ніж перемовини, сповнені офіціозу.
Інженерна вправність — у допомогу ЗСУ
Чи є у вас зацікавлення поза роботою?
Є, але головне з них пов’язане саме з фаховою діяльністю. Як інженер-електронник я повсякчас щось роблю руками. Чого тільки не доводилося створювати: і дешифратори на телевізори, щоб дивитися зарубіжні фільми, і комп’ютери «Сінклер», програми до яких завантажували з касетних магнітофонів, і електронні годинники…
Чи є щось, зроблене вами, що збереглося в оселі до сьогодні як пам’ять?
Так, дверний дзвінок на 16 мелодій, який працює вже багато років. Я його перевозив із квартири у квартиру і встановлював наново.
Сьогодні ваше хобі стало основою для волонтерської діяльності?
Так, я ремонтую техніку для фронту. Пишаюсь тим, що допомагаю чим можу. Коли ти у змозі повернути у стрій Mavic ціною 100-250 тисяч гривень, витративши на ремонт лише 2–5 тисяч — це того варте!
Чи є у вас подяки за цю роботу?
У мене є відзнаки від волонтерів України і військовослужбовців. Я не прагну публічності, тому не всі грамоти виставлені на видноті.
Родина як джерело підтримки
Ви маєте часто перебувати у відрядженнях. Світлана, ваша дружина, спокійно відпускає вас?
Вона хвилюється, телефонує, питає, як справи, особливо коли я постійно в дорозі. Але вона розумна жінка й усвідомлює, що це моя робота. Ми разом 37 років, і у нас ніколи не буває конфліктів на цьому ґрунті.
Як ви відновлюєте душевну рівновагу, чи є у вас «місце сили»?
Я народився і прожив перші 10 років за полярним колом, серед гірського масиву Хібіни, і з величезним задоволенням згадую, як вирушав у дитинстві до лісистих гір з окрайцем хліба, сіллю і сірниками. Про повернення у ті місця не йдеться, тож я із задоволенням їжджу в Карпати, мальовничі гірські пейзажі нагадують мені мої рідні місця. Вважаю, що моя батьківщина тут: звідси моя дружина, тут народилися мої діти й онуки. Але інколи хочеться повернутися в минуле, в ті часи, коли батьки були живі — щоб висловити недосказане.
Ви нещодавно відсвяткували 60-річний ювілей. З яким життєвим багажем до нього підійшли?
З великим: двоє дітей, троє онуків. Ювілей зустрічав удома, у колі родини, до мене приїздили родичі з Молдови.
Що стало подарунком-несподіванкою?
Механічний годинник. Я їх дуже люблю. Той, який мені подарував Олексій Васильович Лич на 50 років, прослужив рівно 10 років і зламався буквально перед днем народження. І ось родина зробила новий подарунок.
Які ваші мрії на наступне десятиліття?
Звісно, хочеться, щоб завершилася війна. А особиста мрія — добудувати дачу на Бузькому і переїхати туди жити. Зараз збільшую оселю, щоб місця вистачило для трьох сімей: сина, дочки та моєї. Роблю прибудову під спільний дах, щоб зібрати всю сім’ю. Мені подобається, коли велика родина збирається разом.
Профспілкові пріоритети незмінні
Які сподівання пов’язуєте з професійною діяльністю?
Плани — боротися за наші підприємства. Наше основне завдання — захист прав та інтересів працівників.
Чого б ви хотіли домогтися для працівників?
Хочеться, щоб люди жили достойно, у достатку, і щоб їхній заробіток відповідав їхній роботі. Сподіваюсь, після закінчення війни все це буде.
Із яким закликом ви хотіли б звернутися до читачів «Атомника України»?
Головне — допомагати і не втрачати людяності!
Юлія КОЛЕСНИК