У цей особливий для нашої країни день ми попросили молодіжних профспілкових активістів пригадати свій найзворушливіший, веселий або сумний, символічний або ж запеклий День Незалежності. Пропонуємо найцікавіші історії.
Христина Левченко, Голова Організації молоді Атомпрофспілки
Питання стосовно особистої історії, пов’язаної з Днем Незалежності, застало мене зненацька. Я почала копирсатися в пам’яті, згадувати, а який же з них був найнеймовірнішим для мене, який я святкувала чи проводила з друзями на природі. Так, було немало таких Днів Незалежності, бо я шаную це свято. Воно символізує для мене силу і свідчить про те, що наша країна дійсно потужна, демократична і незалежна.
Спогади змусили мене підняти й гіркі почуття — коли я була в окупації. Той День Незалежності був для мене дуже тяжким. Тому що я не розуміла, як його проводити, що робити. У місті було дуже багато російських військових. Ніхто не міг сказати жодного слова, ніяк не можна було проявляти свою проукраїнську позицію. Це було неймовірно складно! Коли ти в мережі бачиш, як усі твої друзі святкують цей день, вони рішучі, натхненні, відкриті, можуть демонструвати, говорити вголос, що живуть у незламній країні, а ти сидиш у чотирьох стінах і геть нічого не можеш зробити.
А вже наступний День Незалежності підняв у мені інші дуже сильні почуття — надії, віри, впевненості! Адже я повернулася на підконтрольну Україні територію і змогла вільно, разом з усіма українцями, відзначити цей день. Українці — потужні. І це єднання, яке у нас є, заряджає, надихає і дає змогу усвідомити, що ми здатні боротися — і ми справді відстоїмо свою вільну, прекрасну, чудову країну!
Вікторія Старинщак, ОМ ЧАЕС
Останній по-справжньому мирний День Незалежності ми відзначали 2021 року. Тоді вся центральна площа Славутича була наповнена людьми, які зібралися разом, щоб відзначити це свято. Ми розтягнули величезний державний прапор, співали Гімн України, відчуваючи єдність і гордість за свою країну. Саме в цей день відбулося й ще одне особливе для мене урочисте дійство — вручення посвідчень депутатів Молодіжної ради, куди я вперше увійшла.
Уже за рік, після початку повномасштабного вторгнення, День Незалежності набув нового змісту. Він став не лише символом нашої свободи, а й нагадуванням про тих, хто бореться і віддав своє життя заради України. У Києві та в багатьох містах країни цього дня ми виходили на акції, щоб показати: ми пам’ятаємо, ми вдячні і ми незламні.
Ми всі віримо, що у 2026 році День Незалежності стане особливим. Це буде день переможний і мирний, день, коли ми знову зможемо зібратися разом — хоч у різних куточках країни, але єдиною родиною. День, коли Україна остаточно відстоїть свою свободу, і ми святкуватимемо вже не лише Незалежність, а й Перемогу.
Юлія Колесник, ОМ ПАЕС
Коли мені було 16 років, я вже навчалася на ІІ курсі Київського міжнародного університету. День Незалежності України того року запам’ятався мені особливо, адже ми, студенти, мали честь зустрічати делегації з різних країн, які приїхали на великий святковий концерт.
Зранку в університеті панувала піднесена атмосфера: усі були у вишиванках, з прапорцями і квітами. Нам доручили допомагати гостям. Я тоді вперше близько спілкувалася з іноземними дипломатами й митцями, і це було дуже хвилююче.
Особливо пам’ятаю момент, коли одна делегація з Європи почала розпитувати мене про символіку моєї української вишиванки. Я натхненно розповідала про наші орнаменти, значення кольорів і про те, що для українців вишиванка — це не просто одяг, а частина душі. В їхніх очах я бачила щире зацікавлення та повагу.
Коли почався концерт, хор виконав Гімн України. У залі всі піднялися, навіть іноземні гості стояли, тримаючи руку біля серця. Мені дуже добре запам’яталося відчуття неймовірної гордості. Напевно, саме в той день я вперше змогла відчути, наскільки для мене особисто важлива незалежність нашої держави.
Світлана Колинько, ОМ ЧАЕС
День Незалежності України для мене — особливе свято. Завжди відчувала гордість бути частиною української нації у цей день. Запам’яталось, як у серпні 2011-го ми, студенти-другокурсники, були на практиці в Карпатах і підкорювали Говерлу за найважчим маршрутом. Цей підйом був приурочений до Дня Незалежності України. Серпень видався спекотним, тож щоб почати підйом до світанку, ми виїхали з бази о 3-й годині ночі у відкритому кузові старої вантажівки (щось на зразок ГАЗ). Тільки такий транспорт міг перевезти групу студентів через мілкі, але стрімкі гірські річки, що траплялися на нашому шляху. Далі ми пересіли в більш комфортний транспорт і їхали до підніжжя Говерли. Незабутні краєвиди були на початку маршруту, коли все довкола огортав ранковий туман, ми піднімалися все вище й вище над густими і легкими білими хмарами, небо вигравало різними барвами, а сонце ще не зійшло. А потім його перші промені заливали все навколо золотим лагідним світлом і хотілося зупинити цю мить. Але ми прямували далі, ранковий туман поступово зникав, сонце підіймалося все вище, ніби супроводжуючи нас. І ось нарешті вершина, скелясті виступи гірських порід, які я хотіла побачити, вражаючі краєвиди довкруг! «Яка ж красива й унікальна наша Україна!» — подумалось тоді.
Ще один із багатьох інших пам’ятних моментів — впровадження минулоріч організацією молоді ПАЕС патріотичного онлайн-марафону. Щодня, кілька днів поспіль, ми публікували щось про Україну в соцмережах з хештегом #моя_незалежна, а перед тим ретельно готувались, обирали найбільш вдале фото чи відео, пісню, поезію. Цікаво було брати участь і відчути себе на одній хвилі з такою ж патріотичною молоддю з різних куточків України. Справжня цінність марафону — нагадати про наше коріння, унікальність нашої культури, мови, нації, багатостраждальної історії, боротьби за території, за незалежність України.
Вікторія Харковська, ХАЕС
Після закінчення магістратури в Польщі, там я і розпочала свій професійний шлях. Будучи далеко від Батьківщини, я дуже сумувала за домівкою. А в День Незалежності мені хотілося додому найбільше – тому на роботу я надягнула свою вишиванку. Пам’ятаю щире захоплення своїх колег-поляків тим, що я бережу свої традиції і створюю маленький куточок України, де б я не була.
Євген Бураков, ОМ РАЕС
У 2012 році я вперше поїхав до іншого міста на турнір з тенісу. Це був аматорський турнір в одиночному розряді до Дня Незалежності України, який проходив на кортах у парку імені Тараса Шевченка в місті Рівному. Поверх жовтої намотки на ручці ракетки я наклеїв синю ізоленту, стилізувавши її під кольори нашого прапора. Жеребкування відбувалося за допомогою мішка з бочечками для гри в лото. Мені одразу дістався перший сіяний гравець.
Уперше в житті я грав на ґрунтовому покритті та без спецвзуття ковзав по корту, наче по льоду. Втім одразу повів 3:0, взявши два гейми на подачі суперника. Потім він оговтався й переміг. Уже не пам’ятаю, яке місце тоді посів, але певен: саме після того турніру я серйозно зацікавився тенісом. І тепер він невід’ємна частина мого життя.
Максим Ткач, ОМ ЗАЕС
З дитинства, а це був початок нульових, я займався вітрильним спортом. Потім була невеличка перерва на навчання в університеті. Згодом, переїхавши до міста Енергодара, я повернувся до улюбленого хобі. Щороку в Запоріжжі проходили змагання у День Незалежності — велика регата з 30-40 яхт. Я кермував яхтою, зі мною в екіпажі зазвичай були двоє-троє колег-профспілковців із ЗАЕС. Похід на яхті — це дуже цікаве дійство. Навколо вода, природа, сонце. Прості, але дуже смачні страви, приготовлені власноруч на яхті… Було так захопливо! Ми з нетерпінням щорік чекали на нову регату. Тоді ми не приділяли цьому дню достатньої уваги. Для нас це були змагання, як і всі інші в різних містах і в різні часи. І тільки тепер приходить усвідомлення, що тоді ми були безтурботними, щасливими, вільними людьми у рідній вільній Україні. І це було дуже символічно — ми робили те, що хотіли і те, що могли. Зараз, на жаль, це лише радісні спогади. Але я вірю, що ми відновимо мир і незалежність і ще сходимо під вітрилами — у рідній Україні!
