Психотерапевтка, оргконсультантка, тренерка громадських та соціальних проєктів Марія Яцухненко стала наставницею і порадницею для наших колег уже давно, адже її співпраця з Атомпрофспілкою триває з 2016 року. Сьогодні ми розпитуємо Марію про віхи її професійної діяльності, торкаємося питання про лінії розламу, які сьогодні проходять крізь українське суспільство, та аналізуємо, яку роль в об’єднанні людей може відігравати профспілковий рух.
Маріє, розкажіть, будь ласка, що спонукало вас стати професіоналом у царині психології?
До цієї спеціалізації я йшла «околицями», розпочавши з профспілкової діяльності.
Ставши студенткою Запорізького національного університету, вступила до профспілки і на першому курсі почала працювати як профорг групи. На другому курсі очолила студентську університетську профспілку й обіймала цю посаду протягом усього навчання. Будучи аспіранткою, почала проводити тренінгову діяльність і подала свою кандидатуру до Запорізької обласної ради профспілок. Надалі, коли я працювала в Профспілці працівників освіти і науки України, мені пощастило стати учасницею дансько-українського проєкту з організаційного консультування, який готував тренерів для профспілкових організацій — він тривав протягом 2015-2017 років.
Тоді я усвідомила, що хочу мати більш повне уявлення про те, як працює група, чому її учасники поводяться так чи інакше, як глибинні процеси обумовлюють взаємодію в колективі.
У 2016 році я вирішила здобути психологічну освіту, і нині, вже маючи дипломи психолога і психотерапевта, продовжую навчання. Початково я акцентувала увагу на роботі з групами, але зараз проводжу й індивідуальні консультації з подолання наслідків психічних травм.
Як познайомилися з Атомпрофспілкою?
Я багато чула про цю організацію, мені подобалися її прогресивні кроки, а також те, що участь у її діяльності бере багато молоді. На згадуваному проєкті з організаційного консультування познайомилася з Павлом Прудніковим — хоч ми й були в різних групах, проте на спільних сесіях мали можливість поділитися досвідом, розповісти, що відбувається в наших профспілках. Згодом, у рамках молодіжних проєктів атомників, познайомилася з Павлом Олещуком.
Тренінги, які я проводила для Атомпрофспілки, були спрямовані на підвищення рівня взаємодії. Моя спеціалізація — налагодження комунікації, розв’язання конфліктів, навчання ведення переговорів, застосування діагностичних критеріїв для команд, динаміка організаційного розвитку тощо.
Як відбуваються заняття, наскільки вони індивідуалізовані для кожної конкретної групи?
У мене є велика кількість програм, що мають дуже широкий спектр застосування. Коли від організації приходить запит на тренінг, насамперед слід з’ясувати, що хвилює людей найбільше, які тригерні точки є в «організмі» команди. Ми обговорюємо, що можна змінити, я пропоную для цього певні рішення, розповідаю, які інструменти можна застосувати. Найбільш ефективна, на моє переконання, тривала групова робота, коли є можливість зустрічатися по кілька разів щомісяця і спостерігати за рівнем взаємодії у динаміці.
Перед обличчям смертельної небезпеки, що нам загрожує, взаємодія та єднання стають ключовим моментом не лише для окремих колективів, а й для суспільства в цілому. Між тим ми надто часто звинувачуємо у негараздах не росіян, а своїх же співгромадян. Наприклад, коли під час відключень світла об’єктом ненависті номер один ставав сусід, якому не вимкнули електрику…
Так відбувалося тому, що до росіян, які випускали ракети або ж віддавали про це накази, не дотягнутися. Це процес, який називається рекетною агресією — коли роздратування спрямовується не на справжніх винуватців, а на тих, хто поряд.
На внутрішні чвари можна подивитись і в іншому ракурсі. Схильність до них належить до рис нашого національного характеру — згадайте хоча б «Кайдашеву сім’ю» Нечуя-Левицького! Прагнення будь-якою ціною обстоювати своє нам дійсно властиве. І в цьому є наш потужний ресурс — якби ми були більш покірними, то не опиралися б так заповзято ворогу.
Але як досягнути, так би мовити, «справедливого перерозподілу» емоцій? Щоб свої лишалися близькими, а не ставали чужими серед своїх, і ненависть спрямовувалася винятково в бік агресора?
Слід розуміти причини, які призводять до конфліктів, та обирати правильний алгоритм дій.
Наприклад, минула наша зустріч була присвячена допомозі переселенцям. Мені доводилося багато працювати з громадами — і на сході, і на заході, і на півночі України. За моїми спостереженнями, для кожної зі спільнот величезну роль відігравали місцеві традиції (і тут можна вести мову не лише про відмінності між регіонами, а й про відмінності між підприємствами, кожне з яких має свою особливість). На тлі усталеності звичаїв переселенців неминуче сприймають як «інших» і ставлення до них не завжди буває приязним. Чужаків підсвідомо сприймають як загрозу. До цього додаються зовнішні чинники: працівникам не вистачає вакансій, збільшення попиту веде до зростання цін тощо.
Що робити в таких ситуаціях? У жодному разі не лишатися наодинці — і шукати те, що об’єднує та зближує з оточенням.
Практика врегулювання конфліктних ситуацій свідчить: вихід із кризи можливий тільки поді, коли долається «перша лінія» тяжких емоцій — агресія і злість, розчарування й образа. Коли приходить розуміння того, що за негативом, який відчуває кожна зі сторін, насправді приховується вразливість, тоді й створюється простір для того, щоб гуртуватися на ґрунті спільних цінностей, розпочинаючи хоча б від музики, яка подобається! Професійна діяльність, прагнення допомагати військовим, сподівання на перемогу — у нас є дуже багато точок дотику.
Натомість, акцентуючи увагу на тому, хто свій, а хто чужий, хто як говорить і хто як звик, ми ніколи не знайдемо правди. Так, між громадянами України дійсно вдосталь відмінностей. А різний досвід, пережитий під час війни, тільки збільшує кількість ліній розламу — є місцеві й переселенці; ті, хто поїхав за кордон і хто залишився; ті, хто воював і не воював. І що більший розкол буде в нашому суспільстві, то вигідніше ворогу. Невипадково наші внутрішні суперечності дуже вміло роздмухуються ним завдяки сучасним інформаційним технологіям. Аби не підігравати агресорам, варто відмовитися від стереотипного мислення. Кліше, які зарані приписують людині якісь властивості або переконання, не дають побачити її справжньою. Бо ж єднання розпочинається тільки тоді, коли люди сприймають і приймають одне одного як неповторні особистості.
Як реалізувати прагнення до єднання у практичній площині?
На мою думку, пошук точок доторку, що об’єднують людей, мав би стати однією із ролей, яку відіграють профспілки. Мені видається доцільною підготовка медіаторів, котрі могли б згладжувати конфлікти в межах своєї професійної групи, займатися тим, щоб нівелювати агресію, яка виникає у відповідь на виклики, допомагати побачити і почути справжні потреби одне одного і досягнути порозуміння. Звісно, це дуже складно робити, не маючи спеціалізованої освіти. Але ми бачимо, що таку роль уже давно й успішно відіграють профспілкові лідери, котрим вдається налагоджувати взаємодію у командах.
Сподіватимемося, що майбутні навчальні заходи нададуть їм для цього більше можливостей!
Із книгами Марії Яцухненко «Психолог на зв’язку» і «Психолог на зв’язку-2», створеними у співавторстві з колегою Анною Могильник за підтримки благодійного фонду «Право на захист», можна ознайомитися, перейшовши за посиланням.
https://r2p.org.ua/page/psykholoh-na-zviazku
Пропоновані до уваги читачів книги є збірниками просвітницьких, практичних та терапевтичних текстів про життя, стресостійкість та відновлення людини у часи війни.
Любов НАТОЧІЙ