Основні потужності «Атоменергомаш» були зосереджені в Енергодарі — це було друге за величиною, після ЗАЕС, підприємство в регіоні. Багато із працівників, які виїхали на підконтрольну українському уряду територію, нині працюють на майданчиках у Південноукраїнську, Жовтих Водах, Нетішині, Києві. Та попри розпорошеність спеціалістів, профспілкова робота на підприємстві триває. Про її особливості розповідає Роман Макодай, голова ППО АЕМ.
Романе, розкажіть, будь ласка, як давно ви працюєте на «Атоменергомаш» і що спонукало вас зайняти активну профспілкову позицію?
Мене запросили на підприємство у вересні 2022 року на посаду юриста. Перед юрвідділом стояли такі завдання, як погодження наказів, звернень, посадових інструкцій та інших документів, і я бачив, що в цьому процесі неодмінно бере участь профспілкова організація.
В подальшому постало питання про те, хто очолюватиме первинну профспілкову організацію і я наважився подати свою кандидатуру — мені здавалося, що юридична освіта та наявний досвід дадуть мені змогу забезпечити виконання всіх необхідних функцій. Проте в ході роботи з’ясувалося, що я знаю далеко не все про профспілкову роботу, тож часто звертався за порадою до старших профспілкових колег. Вже згодом, коли я був обраний головою ППО «Атоменергомаш», я зміг переоформити профспілкову організацію в Києві, відкрити її власний рахунок — і у квітні 2024 року ППО АЕМ почала працювати як повноцінна установа.
Як вирушили у «самостійне плавання»?
Першим нашим масштабним проєктом — моїм і новообраного профкому — стали новорічні подарунки для дітей. І ми одразу відчули: організувати людей, які перебувають в одному місці, легко; зовсім інша ситуація, коли працівники живуть по різних, віддалених одне від одного містах. Не маючи транспорту, ми відправляли подарунки і поштою, і разом з тими, хто їхав у відрядження — придумували все, що могли. Так само непросто було з організацією путівок. Окрім того, що потрібно було переукласти угоди з таборами та санаторіями, треба було ще й організувати трансфер (бо ж раніше його забезпечував НАЕК). Задовольнити геть усі побажання батьків щодо дитячого оздоровлення було неможливо, тож деякі навіть відмовилися від путівок, бо не могли доправити дітей із віддалених виробничих майданчиків. Однак з часом, крок за кроком, ми змогли напрацювати оптимальні рішення для ключових організаційних питань.
Але ж профспілкова робота — це не тільки подарунки і путівки!
Це і є та основна думка, яку я намагаюся донести до членів профспілкової організації☺. Не всі розуміють, що профспілка вирішує широкий спектр питань, що вона може захищати права у тих випадках, коли відсутній діалог, коли між працівниками і керівництвом немає порозуміння.
Значну кількість питань ми вирішували самостійно на засіданні профкому, не повідомляючи про це людям, на користь яких працювали. Зокрема, коли до нас надходили накази про дисциплінарні стягнення, ми завжди глибоко вивчали питання, проводили справжні розслідування (я, до речі, розпочинав свій трудовий шлях як слідчий☺). Якщо ми переконувались у тому, що на працівникові дійсно лежить суттєва провина, то погоджувалися з обґрунтованістю стягнень. Але коли ситуація не була однозначною, пропонували пробачити на перший раз, провести додаткові інструктажі та навчання, якщо й зменшити премію — то на меншу, ніж пропонувалося, суму. Ми виконували цю роботу мовчки, як «сірі лицарі», що залишаються в тіні. Діяли на випередження, не чекаючи того, що працівник, невдоволений діями адміністрації, буде цікавитись: а де ж була профспілка?!
Тобто справедливість для «сірих лицарів» — передусім?
Так! Але досягти її вдається не завжди. Так само, як неможливо бути хорошими для всіх — завжди хтось залишиться незадоволеним. Бо ж у медалі, як відомо, дві сторони.
Наприклад, власне виробництво в місті Нетішині потребує доволі кваліфікованих спеціалістів, завдання там — не для вчорашніх випускників, водночас це дуже важка фізична праця. Аби стимулювати людей, які виїхали з окупованого Енергодара іти туди працювати, було запропоновано компенсувати їм вартість житла на одну родину. Це викликало обурення у тих, хто переїхав до Києва і також винаймає житло за високими цінами — мовляв, ми теж працюємо, і тут також дороге житло… У подібних ситуаціях профспілкова організація має згладжувати конфлікти, роз’яснювати причини тих чи інших рішень. З часом, коли вгамовуються емоції, дражливі питання розв’язуються набагато легше.
Ви називаєте профкомітет АЕМ наймолодшою профспілкою…
Так, тому що у нас дійсно дуже молодий колектив. Саме молодь виявилася найбільш адаптивною, готовою ухвалювати нові нестандартні рішення. Ми часто чуємо: «А раніше було ось так…» Але реалії змінюються, і разом з цим потрібно застосовувати нові підходи. Так, бувало, що ми «натикалися на граблі», але помилки ставали уроками.
Активність молоді проявляється в усіх напрямах профспілкової діяльності?
У всіх, і серед них — здоровий спосіб життя. Раніше в нас не надто активно велася спортивна робота, а тоді, коли долучилася молодь, ми потужно увірвалися в спільні проєкти. Спортсмени від АЕМ брали участь у благодійних заходах, організованих на станціях: у тріатлоні, в забігах, велозаїздах.
Працівники АЕМа взяли участь у цьогорічній Спартакіаді. Ми відряджали їх з думкою про те, що участь — це вже чудово! Але вони зайняти призові місця — ІІ місце з шахів і ІІІ місце з міні-футболу. Ми пишаємося ними, адже хлопці з Києва, Південноукраїнська, Жовтих Вод, Нетішина ніколи до виступу не тренувалися разом. У Південноукраїнську і в Києві, де є достатня кількість охочих, ми орендуємо спортивні зали. Словом, намагаємося охопити всі сфери, щоб люди відчували турботу про себе.
Леся Гайова