Серед добровольців перших днів було багато тих, хто мав би моральне право делегувати похід до військкомату іншим та обґрунтовано посилатися на стан здоров’я, відсутність військового досвіду, стратегічно важливу роботу тощо. Проте світоглядні орієнтири не дозволили їм так вчинити. Серед таких людей — наш сьогоднішній співрозмовник, працівник ЗАЕС, колишній волонтер і нинішній військовий Андрій із позивним Partizan.
Андрію, розкажіть, будь ласка, про ваше мирне життя — як ухвалювалося рішення про те, щоб обрати роботу в енергетичній галузі, як складалася кар’єра?
Те, що працюватиму на ЗАЕС, вирішив ще в школі. Тоді екскурсії водили не на повномасштабний тренажер, а на блок, який працював, і мене настільки вразило побачене, що я подумав: ось воно, моє майбутнє! Щоправда, склалося не зовсім так, як я собі намріяв. Коли мені було 16, не стало батька, матері з її вчительською зарплатою було складно утримувати родину. Сімейні обставини перешкоджали вступати до обраного мною ВНЗ. Але я пішов іншим шляхом. Якщо не вдається прокласти дорогу в реакторний цех, піду в турбінний. Я здобув освіту теплоенергетика у Дніпропетровському хіміко-технологічному університеті, повернувся до Енергодара. Починав працювати машиністом-обхідником турбінного устаткування, потім став провідним інженером управління турбіною, надалі обійняв посаду начальника зміни турбінного відділення. Сподіваюся повернутися на неї вже після закінчення війни.
Чи були ви членом профспілки?
Був, але не більше, ніж рядовим профспілковцем. У фокусі уваги для мене були тоді громадські проєкти.
З чого розпочалося для вас волонтерство і в яких напрямах діяли?
Після окупації Криму і початку провокації на Донбасі в Енергодарі було організовано громадське формування з охорони правопорядку «Народний захист». Ми з колегами чергували на блокпостах, щоб зупиняти правопорушення, і водночас — не допускати свавілля й здирництва з боку беркутівців, яких після подій Майдану відправили на «підсилення» наших блокпостів. Тоді ж разом з однодумцями ми почали збирати речі, потрібні для бійців АТО.
Моя колега — не можу назвати її ім’я, оскільки вона зараз вимушено перебуває в окупації, ініціювала плетіння маскувальних сіток. Ідея була її, а моїм завданням стала організація: координація, пошук приміщень, матеріалів, збір коштів. Волонтери об’єднання «Енергодарські павучки» з 2015 року і до повномасштабного вторгнення плели сітки, виготовляли кікімори, відшивали зимові маскувальні костюми, шили національні прапори (частину — для військових, частину — для продажу на аукціонах з метою збору коштів). Понад третину необхідних для закупки матеріалів грошей збирали мої колеги з блока, на якому я працював.
З часом «Павучки» увійшли до громадської організації учасників АТО і волонтерів під назвою «Передова». Я був членом правління цього об’єднання, воно охоплювало багато напрямів. Так, щойно починав достигати врожай, ми їздили по навколишніх селах і збирали для військових овочі й фрукти. Люди довіряли нашій організації, бувало, відвантажували продукти тонами! Щотижня, а то й частіше, ми возили городину та інші необхідні речі на фронт.
Допомагали чим могли. Коли підопічний нам військовий підрозділ стояв у Пісках під Донецьком, там була проблема з електрикою, потрібно було протягнути кабель від місця зі стабільним електропостачанням. Аби знайти кошти, я звернувся до Олексія Лича, тодішнього голови ППО НАЕК «Енергоатом». Грошей, які виділили профспілковці, вистачило і на кабель, і на стабілізатор напруги, і навіть на Mavik.
Окопні свічки, тепловізори, прилади нічного бачення — ГО «Передова» примудрялася знайти усе, про що просили військові, шкода тільки, атомну бомбу ми їм не зібрали.
24 лютого ви від волонтерства перейшли до військової служби — навіть попри те, що перебували на лікарняному після доволі непростої операції…
Якби я вчинив інакше, не міг би дивитися на себе у дзеркало. Моя родина не вірила у травневі шашлики і була готова до війни: ми закупили продукти, заповнили бак машини пальним. З першою звісткою про повномасштабне вторгнення дружина з дітьми вирушили до Львова, а я — у військкомат. Про стан здоров’я тоді нікого не питали, всі були «необмежено придатними». Нас посадили в автобус, привезли на позиції між Василівкою і Запоріжжям та видали автомати — так почалася моя служба в 113 батальйоні ТрО.
Часто буваючи поблизу передової як волонтер, ви мали змогу досконало вивчити побут військових, але чи дорівнює це отриманню військового досвіду?
Ні, вся моя воєнна підготовка на той момент — три постріли, зроблені в 11 класі. В армії я не служив.
Проте люди, які свідомо пішли захищати рідну землю, готові були вчитися вже по ходу справи?
Для нас наставником став побратим із позивним Сенсей. Він з 2014 року воював добровольцем, мав досвід і навчав, як слід поводитися з автоматом швидко та вправно. Пізніше були організовані батальйонні навчання на полігоні, тренінги з тактичної медицини.
Щодо медицини, до речі — на самому початку все, що у нас було з індивідуального захисту, це бинт і вата. Але атомники доволі оперативно зреагували, і за сприяння Олексія Лича нам передали 300 аптечок натівського зразка. Тоді ж профспілковці придбали вкрай необхідний КАМАЗ з причепом, сподіваюся, він і зараз вірно служить батальйону.
Я після поранення влітку 2023 року перейшов у роту безпілотних ударних авіакомплексів, яка потім зросла до батальйону у складі 110 бригади Запорізької ТрО.
Але там були потрібні вже нові навички, дуже відмінні від тих, які актуальні для піхотинця! Знову готові були вчитися?
Авжеж! Із попереднього досвіду в мене — хіба що керування машинкою на радіоуправлінні, яка була у сина J То звісно ж, я навчався. Спочатку — на пілота розвідувального літачка, потім — на оператора FPV-дрона. Став командиром екіпажа, який ми назвали ЕnergyDAR.
Спочатку у нас було зовсім мало безпілотників, одними з перших наших дронів стали ті, які допомогли придбати, разом з іншим необхідним обладнанням, наші атомники, «Вартові світла».
Тоді наш екіпаж тільки набував досвіду, шукав оптимальних алгоритмів налаштування апаратури. Ми працювали на Сумщині, і нам сильно заважав російський РЕБ, що стояв на кордоні. Через нього ми часто втрачали контроль над дронами. Втім, були й помітні успіхи, наприклад, нам вдалося знищити на ворожій території спостережний комплекс «Муром». Це дуже недешева апаратура, вона дозволяє бачити людей за 5 км, техніку — за 10. Ми повинні були позбавити росіян можливості стежити за нашим кордоном.
Що можете розповісти про нинішню роботу?
Зараз ми маємо можливість здійснювати вже до 30 вильотів на день. Знаємо прийоми, що допомагають обходити РЕБ, тож у більшості випадків не втрачаємо контролю над нашими FPV-шками. Дуже гірко те, що зараз вони літають над тими позиціями, які ми вже звільняли, а наразі вони знову окуповані. Зате — ми принаймні можемо зупиняти росіян. Робота по піхоті й мотоциклістах для нас уже просто рутина. А ось учора (на момент розмови) нам вдалося вразити одну з «найжирніших» цілей за історію екіпажа — ми знищили установку «Град».
Чи вдається вам підтримувати зв’язок з колегами?
Так, і вони також допомагають нам. Якось нам прислали просто шикарні дрони, які могли оминати ворожий РЕБ. Єдиний мінус — постачальник додав у комплект антени, які передають сигнал якраз у тому діапазоні, як і ворожі установки радіоелектронної боротьби. Потрібно було придбати нові антени, але грошей не було, бо ми й так закриваємо значну кількість потреб за рахунок особистих коштів. Тоді я написав у чат, який об’єднує працівників експлуатаційного підрозділу ЗАЕС, нагадав, хто я, повідомив, чим зараз займаюсь на фронті, розповів про наші потреби. І лише за добу вдалося зібрати 80 тис. грн, на які ми купили не тільки антени, а й інше потрібне обладнання.
Один із колег задонатив аж 20 тис. грн! Він зробив це мовчки, але я з’ясував, що це — наш співробітник, який обіймає таку ж посаду, як і я. На знак подяки ми передали йому маленьку копію дрона, зроблену на 3D принтері. Було приємно хоча б за допомогою сувеніра подякувати людині, яка віддала значну для неї суму. Я вдячний за кожну гривню від колег, адже розумію, як їм непросто. Всім потрібно винаймати житло, утримувати родини, і це при тому, що значна кількість працівників нині не мають солідних зарплат, адже вони влаштувалися на куди нижчі посади, ніж мали на ЗАЕС. Втратити все й розпочинати життя в чужих містах — це дуже складно, але люди все одно знайшли можливість нас підтримати!
Шлях, який обрали ви, також є складним. Чи не було сумнівів у правильності вибору?
Ніколи. Я так і бачу ворогів, які звертаються до мене, мовляв: «Що, Андрію, ти волонтерив, розповідав, що патріот, а коли почалася повномасштабна, сховався?» Ні! Я не дам ворогам жодного приводу шкірити зуби. Я залишусь у війську до переможного кінця.
У день, коли Андрій зміг поговорити з «Атомником України», його нагородили відзнакою «Золотий хрест». Вітаємо героя і пишаємося ним!
Любов НАТОЧІЙ