12 червня Енергодару виповнилося 55 років. Як розвивалося місто до війни, як «радісно» зустрічав Енергодар агресорів і над чим зараз працює міська рада, розмовляємо із Сергієм Холодом, істориком за першою освітою і державним управлінцем за другою, який з 1990-х років обіймав відповідальні посади у міській виконавчій владі й нині працює заступником міського голови.
Сергію Федоровичу, коли доля пов’язала Вас з Енергодаром і яким Ви бачили становлення міста?
Я народився в селі Велика Білозірка, що неподалік майбутнього міста енергетиків. Здобувши в Запоріжжі вищу освіту, повернувся в рідні краї, з 1994 року став працювати в Енергодарі учителем історії. А наприкінці 1990-х перейшов в органи виконавчої влади, працював у житлово-комунальній сфері.
У 2000 році, коли очолив управління комунальної власності, якраз було розпочато процес передачі житлових та соціальних об’єктів від атомної та теплової станцій у власність громад, тож я був свідком і учасником того, як місто «нарощувало м’язи», створювало потужну базу для місцевого самоврядування.
Перед окупацією місто мало 242 будинки з 421 ліфтом, створило власні комунальні служби. Наш «Тепловодоканал», відповідальний за водопостачання і водовідведення, використовував одну з найкращих в Україні технологію очищення води. Приїжджі завжди дивувалися, наскільки чисто й охайно в нашому місті. Через південне розташування на піщаних ґрунтах Енергодар улітку потерпав від спеки, тож ми повсякчас приділяли увагу озелененню.
Розвивалася дошкільна й шкільна освіта. Наші випускники вступали до найпрестижніших українських і навіть до закордонних вишів.
На високому рівні був спорт: енергодарські секції виростили видатних боксерів і веслувальників, чемпіонів світу та олімпійських призерів.
Працювали культурні заклади, відбувалися масові заходи…
Нам завжди допомагала ЗАЕС. Пригадую, коли ми стикнулись із труднощами на початку війни у 2014-15 роках, а я тоді виконував обов’язки міського голови, нам допомогла саме наша атомна станція. Співпрацюючи з її адміністрацією, ми завжди знали, що знайдемо і пораду, і допомогу.
Ви знаєте усі механізми, за рахунок яких функціонувало місто: від освіти до ЖКГ, від соціальної політики до культури. Але якщо Ви будете говорити не як управлінець, а просто як містянин — то які епітети добрали б, аби описати Енергодар?
Він був світлий, гармонійний, культурний, інтелектуальний, спортивний… Але головне — це було НАШЕ місто. Це все одно, що спробувати описати батьківську хату. Тут дорога кожна річ, але не тому, що вона якась особливо якісна, красива чи коштовна, а тому, що вона рідна.
Чи спадало на думку, що події будуть розвиватися настільки трагічно?
З одного боку, ні, у таке не вірилося, бо ми все ж таки живемо у ХХІ столітті!
Але з другого боку, ми ж бачили долю сусідніх проросійських регіонів, так звані «ДНР» і «ЛНР» — за якихось двісті кілометрів від нас. Енергодар також був доволі проросійським. Серед його населення, яке формувалося в рамках комсомольського будівництва, було багато спеціалістів із рфср та російськомовних фахівців з інших союзних республік. І після десятків років набуття Україною незалежності в міській раді були депутати, які яро обстоювали російськомовність. Саме вони стали після повномасштабного вторгнення колаборантами. Якби ж ми тоді знали, що вони стануть «провідниками» міста в «рускій мір»!..
В Енергодарі лише дві із семи шкіл були україномовними, п’ять інших перейшли на українську мову навчання лише перед початком війни. В дошкільній освіті українська повністю стала робочою мовою тільки у 2019-му… Стільки років — чи це не забагато?! При тому, що в росії, де живе десь із 10 мільйонів етнічних українців, немає жодної української школи, і переважна більшість цього населення, яка могла б сьогодні мати вплив на перебіг подій, вже зросійщена. Озираючись, я вважаю, що ми повинні були проводити українізацію більш рішуче, я б навіть сказав — більш агресивно.
Втім, енергодарці, серед яких було чимало етнічних росіян, у більшості своїй зробили інший політичний вибір, і зустрічали окупантів геть не з квітами.
Увесь світ бачив, як саме зустрічали росіян містяни! Перед окупацією в Енергодарі проживало приблизно 53 тисячі осіб, і щонайменше 20 тисяч жителів голіруч вийшли на зустріч агресорам, аби не дати їм пройти до міста. Для того, щоб облаштувати перепони, використовували усі підручні засоби, вишукували все, що бодай якось могло зійти за зброю, збирались у загони самооборони. Рівень єднання і самоорганізації був небувалий! Достатньо згадати про те, що в місті, де вже не працювала поліція, практично не було випадків мародерства.
Проросійська меншість сиділа тоді тихенько, спостерігаючи, на чий бік схиляться шальки терезів. Вона підняла голову лише тоді, коли стало очевидним, що цивільне населення не в змозі протистояти озброєним окупантам, і більшість людей (за нашими підрахунками, це приблизно 30 тисяч) виїхали з міста.
Не будучи військовим експертом, я не можу судити про те, чи все можливе було зроблено для того, щоб уникнути окупації. Але можу стверджувати, що міська рада робила максимум із того, що було їй під силу, допомагаючи з евакуацією, з гуманітарною допомогою, з підтримкою тих, хто з об’єктивних причин не міг виїхати. Навіть у вже окупованому місті комунальні послуги надавалися на довоєнному рівні. Так було до фейкового «референдуму», після якого комунальні служби почали організовувати вже під російськими прапорами. Більшість наших комунальників після того виїхала, і зараз колишні працівники, як і атомники, розсіяні по всьому світу.
Чи є можливість отримувати об’єктивну інформацію, що відбувається в Енергодарі зараз?
Її стає все менше. Знаємо тільки, що ситуація відчутно погіршилася. В місті залишилося небагато людей, фахівців не вистачає. Прийшовши на все готове, окупанти дбають лише про те, щоб створити картинки для російського телебачення про нібито щасливе життя під триколором. Прикладом може послужити хоча б доля медико-санітарної частини. Перед вторгненням місто закупило для неї сучасне обладнання. Його вкрали, вивезли, поставили інше (напевно, не таке досконале) й відзвітували про «турботу».
Частина людей в Енергодарі сподівається на повернення в Україну. Частина — змирилася з росією. Але ми переконані, що окупанти як прийшли — так і підуть!
Які основні завдання стоять нині перед українською міською владою?
Це співпраця з обласною військовою організацією, допомога військовим і їхнім родинам, підтримка енергодарців, які стали вимушеними переселенцями, з працевлаштуванням, вирішенням соціальних питань, відновленням документів тощо.
Найбільш постраждалою частиною населення стали ті, кого агресори полонили, висунули абсурдні звинувачення і засудили на своїй території до тривалих ув’язнень. Серед них і зовсім молоді люди, і чоловіки й жінки дуже похилого віку. У співпраці з міжнародними організаціями ми повинні докладати всіх можливих зусиль, аби визволити наших полонених.
Ще один напрям нашої роботи — це розробка програми дій після деокупації, яка передбачає взаємодію з волонтерськими фондами, закордонними донорами і містами, що погодилися надати допомогу, аби в найкоротші терміни після визволення відновити життя Енергодара.
Що Ви побажали б енергодарцям у свято, яке складно поки що назвати щасливим?
Витримки і віри в те, що день, коли ми повернемося додому, настане. Сподіваюся, вже наступний День міста ми святкуватимемо в рідному краї. Якнайшвидшої Перемоги всім нам!
Любов НАТОЧІЙ