Стати на захист Батьківщини вже в перші дні повномасштабного вторгнення — це було єдино прийнятне рішення для працівника СхідГЗК Дмитра Хабарова, який сьогодні несе службу в лавах легендарної 3-ї штурмової бригади.
Дмитре, спочатку хочемо розпитати вас про трудовий шлях — як давно ви приєдналися до колективу СхідГЗК?
Це відбулося 2013 року, коли я прийшов на Інгульську шахту. Спочатку обслуговував залізницю, якою вагони з рудою прямують від шахти до Жовтих Вод. Потім записався на курси з горизонтально направленого буріння, пройшов практику й отримав 6 розряд. За півтора роки, щоб підвищити рівень професіоналізму у гірничій справі, склав іспити й отримав уже 7 розряд.
Чи були ви членом профспілки?
Так. Однак переконався, що не кожна з організацій спроможна захистити інтереси працівників. Коли я потрапив під скорочення як фахівець, котрий на той момент ще мав невеликий досвід, Незалежна профспілка гірників, до якої я входив, нічим не допомогла. А ось Михайло Мельник, профспілковий лідер Інгульської шахти, і Олександр Зовва, очільник профспілкової організації Новокостянтинівської шахти, вступилися за мене. Щоб уникнути скорочення, допомогли перевестися на Новокостянтинівську шахту, і там я вступив до ППО НК СхідГЗК; коли повернувся на Інгульську шахту, увійшов до складу тамтешньої профспілкової організації.
Де застала вас звістка про початок повномасштабного вторгнення?
Я був на зміні в шахті. Нас підняли о 12-й годині, коли вже були завдані удари по обласному центру, по прилеглому аеродрому, по складах. Наступного дня, 25 лютого, я прибув до військкомату в Кропивницькому. Десятки хвилин пішли на проходження медкомісії — і після того я відразу отримав направлення в бойову частину.
Чи були у вас сумніви щодо такого кроку?
Жодних! Я патріот України, і не хочу, щоб наші діти ставали рабами, тож вибір був для мене очевидним.
У першу хвилю добровольцями пішли найбільш вмотивовані люди, проте багато хто й близько не мав потрібної підготовки. Без досвіду, без спорядження, буквально у капцях — люди будь-що поспішали стати на захист Батьківщини. А чи були ви обізнані у військовій справі?
Так, вважаю, що мав не лише достатню мотивацію, а й непогану підготовку. Я походжу з родини військових. Батько — полковник, мати — військовий лікар, майор.
Тож я з дитячих років умів поводитися зі зброєю. Служив у армії. Мав досвід роботи в надзвичайних обставинах: служив за контрактом у МНС, зокрема брав участь у ліквідації наслідків стихійного лиха на Закарпатті.
Розкажіть, будь ласка, про ваш військовий шлях.
Спочатку я пішов служити в Окремий центр спеціальних операцій «Схід» імені князя Святослава Хороброго, який дислокується в Кропивницькому та входить до складу Об’єднаних сил швидкого реагування. Потім за віком (я 1976 року народження) мене перевели у 121-шу бригаду ТрО Кропивницького, був учасником мобільної вогневої групи, яка захищала Кропивницький і область від шахедів і ракет. Надалі виявив бажання долучитися до славетної 3-ї штурмової бригади, сформованої на основі не менш славетного добровольчого формування «Азов». Мені судилося побувати і на Харківському, і на Луганському напрямках. Ви навіть уявити не можете, скільки там росіян набили — по 60-80 «двохсотих» на день!
Які ви маєте військові відзнаки?
Медаль «Залізний хрест» від Міністерства оборони, почесні грамоти від комбрига 3-ї ОШБ.
«Залізний хрест» дають за мужність і героїзм, і подекуди, як траплялося чути, під «героїзмом» розуміють щось на кшталт кидання голими грудьми на кулемет. Однак досвідчені військові розуміють: якщо солдат змушений вдаватися до таких радикальних дій, це означає — щось на рівні командування пішло не так. У пріоритеті має бути злагодженість дій, а не особисте геройствування.
Саме те, що командування 3-ї штурмової діє раціонально та не посилає солдатів «на убой», і робить цю частину легендарною. Тут служать сержанти й офіцери, котрі мають колосальний досвід, отриманий під Маріуполем, Києвом, Авдіївкою, Бахмутом, Часовим Яром. Вони є справжніми професіоналами, гідними найвищої поваги. І я можу погодитися з тим, що справжній героїзм — це не лізти на рожен, а сумлінно виконувати бойові завдання.
Але хай би як берегло командування бійців, це війна — і, відповідно, величезні ризики…
Звісно. Я вже тричі був поранений. Під час одного з влучань юному хлопцеві, який був поруч зі мною, відірвало ноги, він помер відразу. А я, отримавши контузію, втратив свідомість на кілька годин. Коли трохи оклигав, навіть не знаю, як спромігся у напівпритомному стані, з кровотечею з вуха й ока, дістатися до своїх, а не до чужих позицій. Не інакше, як Господь вивів туди, куди було потрібно!
Бажаємо вам якнайшвидшого і повного відновлення!
У лікуванні суттєво допомогла патронажна служба 3-ї штурмової — і це ще одна величезна її перевага. Бійці отримують доступ до якісних медичних послуг, сучасних препаратів, дорогих протезів. Наскільки я знаю, в жодній іншій частині немає такої потужної підтримки, як у нас.
Можемо тільки уявляти, як за вас переживає родина!
Звісно, але, на щастя, я маю можливість підтримувати зв’язок з дружиною і дочкою. Шкода тільки, що у відпустку до сім’ї вдалося вирватися за останній час лише на 5 днів.
Чи є у вас можливість хоч зрідка обмінятися повідомленнями з колегами?
З ними ми також на зв’язку! І з новим очільником профспілкової організації Інгульської шахти Валерієм Мельником (попередній її лідер, Михайло, зараз воює в 72-й бригаді імені Чорних запорожців). І з Олександром Зоввою, якого я дуже поважаю, цей профспілковець дійсно на своєму місці! І з хлопцями-гірниками спілкуюся, і з дівчатами, котрі також нам допомагають, організовують збори на ремонт техніки тощо. Волонтери — Галина Козакова, з якою ми разом працювали, Алла Козак, Ірина Пономаренко, Олег Деркач, Сергій Пивоваров — пам’ятають про нас, надають матеріальну допомогу, підтримують теплим словом. Слова «Хай вас Бог береже!» вартують для нас не меншого, ніж корисні речі.
Кожен допомагає, чим може, впевнена, військові це цінують. Чи можете згадати якісь випадки, коли, можливо, допомогою була дрібничка, але вона зворушувала до глибини душі?
Колись, як ми тільки вийшли з позицій, нам передали піцу і колу. Як ви розумієте, поруч з передовою піцерії не працюють, тож страва, звична для містян, тоді для нас стала справжнім делікатесом! Дуже зворушують листи від дітей, браслети-обереги тощо. Потужний емоційний відгук ми відчуваємо, коли зустрічаємося зі школярами, розповідаємо про службу, знайомимо зі зразками сучасної зброї, яка у нас є.
Хочемо приєднатися до ваших колег і волонтерів із побажаннями берегти себе, дякуємо за відмінну службу, за шалені зусилля, яких ви та інші військові докладають, щоб відбити агресора та вберегти нашу країну!
Любов НАТОЧІЙ
