Якою буде держава Україна, її існування і розвиток залежить не тільки від подій на фронті, а й від суспільної згуртованості. Про соціальний діалог як інструмент повоєнної солідаризації за результатами нещодавно проведеного в Україні дослідження — в інтерв’ю газеті «Атомник України» завідувачки відділу соціоекономіки праці Інституту економіки та прогнозування НАН України, д.е.н. Вікторії БЛИЗНЮК.
Недієвість соціального діалогу
Вікторіє Валеріївно, розкажіть коротко про дослідження.
У цілому це великий міждисциплінарний науковий проєкт, який виконується науковцями трьох академічних установ Національної Академії наук України: Інституту економіки та прогнозування, Інституту соціології та Інституту політичних і етнонаціональних досліджень. Він має назву «Солідаризація українського суспільства у війні та перспективи збереження і відтворення солідарного соціального потенціалу у повоєнному розвитку країни».
Відповідно, кожен з наукових колективів зосереджується на своїх питаннях у дослідженні.
Ваш інститут — на солідаризації у трудових відносинах?
На різних економічних чинниках, які впливають на це. На першому етапі — на оцінці проблем у соціально-трудовій сфері, які були десолідаризуючими для українського суспільства у довоєнний час і під час війни.
Ми дійшли висновку, що одним з таких чинників є недієвість соціального діалогу, сьогодні — його цілковита відсутність. Проблема — в дисфункціональності Національної тристоронньої соціально-економічної ради (НТСЕР).
Зрозуміло, відсутність соціального діалогу впливає на поширеність незадекларованої праці, на зниження рівня охоплення найманих працівників колективними договорами, інші питання, що мають вирішуватися через конструктивні соціальні діалоги.
І в передвоєнні роки соціальний діалог не був ефективним…
Моя думка: тому що профспілки, як і об’єднання роботодавців, не повністю виконували покладені на них зобов’язання. Кожний тримається власних інтересів. А тим часом зменшується частка найманих працівників, охоплених договірними відносинами. Колдоговори укладаються переважно на великих і середніх підприємствах. А на малих підприємствах і в бізнесі, дуже часто навіть у бюджетній сфері відсутня профспілка. Щоправда, бюджетний сектор захищений гарантіями, які надає держава як роботодавець насамперед. Інтереси працівників у приватній сфері не представлені ніде і ніким. І держава, як гарант, має брати на себе більшу відповідальність за діалог соціальних партнерів та виконання ними зобов’язань. Напевне, потрібно змінювати форму соціального діалогу.
Тому 2024 року з’явився новий проєкт закону «Про соціальний діалог»?
У всіх, без винятків, соціальних партнерів є зауваження до поточної моделі соціального діалогу. Чинна редакція закону була прийнята ще 2010 року. До війни соціально-трудова сфера мала певні деструкції: неформальна тіньова зайнятість, освітньо-професійний дисбаланс. У нас багато осіб з вищою освітою, але на тих робочих місцях, які не потребували такого освітнього рівня. Наслідком є структурне безробіття. Були ґендерні диспропорції, які проявлялись і в пасивній, і в активній дискримінації на ринку праці. Але зараз усе це надзвичайно посилилося через війну.
Не можна не враховувати й такі виклики, як війну, необхідність повоєнної реконструкції держави та європейську інтеграцію, які сьогодні не відображені в чинному законодавстві, що регулює ведення соціального діалогу в Україні. Необхідно знайти усі «больові точки», на які держава повинна звернути увагу.
Від консолідації — до конфліктності
Уряд у повоєнний період орієнтуватиметься на ринкову економіку, соціальних проблем побільшає?
Однозначно. Зараз держава виконує свої соціальні зобов’язання завдяки міжнародній допомозі, за рахунок неї забезпечує певну державну стійкість. Після війни соціальні зобов’язання держави стосовно своїх громадян значно зростуть, адже виникли нові незахищені соціальні групи: ветерани війни, учасники бойових дій, цивільні особи з інвалідністю внаслідок війни. Це і внутрішньо переміщені особи. Ми вже ніби 10 років живемо з цією категорією. Але питання отримання соціального житла, працевлаштування, їх адаптації до приймаючих громад — про це ми говоримо, а питання не вирішуються.
Прикметно, що у 2022 році, за спостереженнями усіх дослідників, був високий рівень консолідації українського суспільства, зумовлений безпековим, екзистенціальним питанням, чи існуватиме Україна як держава. Під кінець 2024 року констатується, що в усіх соціальних групах українського суспільства ми перейшли від консолідації до конфліктності. Очікується, що післявоєнний етап відновлення буде ще важчим, ніж під час активної фази війни. Протестність у суспільстві зростає. Після масової демобілізації з фронту можна очікувати соціальних конфліктів.
Нашим основним завданням у дослідженні було визначити чинники, які дестабілізують суспільство і навіть після закінчення війни стануть на заваді вирішенню соціальних та економічних питань, щоб розробити державні механізми впливу на ситуацію, не дати розгорітися пожежі з самого початку.
Які чинники стоять на заваді солідаризації суспільства?
Якщо розглядати владну вертикаль — це невисокий рівень управлінської якості, підготовки державних службовців до цих процесів. Так, зрештою, оцінює і Європейська комісія. З одного боку, є надмірна зарегульованість процесами, з іншого, недостатність, а то й повна відсутність регуляторних механізмів.
Серед інших негативних чинників: брак продуктивного бізнес-середовища, невисокий рівень охоплення колдоговорами, неформальна зайнятість, наслідком якої, окрім того що не наповнюється соціальний бюджет, є позбавлення працівників прав на належні умови праці, соціальний захист, соціальні гарантії, пенсійні перспективи. Це регіональна і галузева нерівномірність розподілу праці. Низький рівень зарплат. Унаслідок чого в Україні сформувався великий прошарок працюючих бідних. Освітньо-кваліфікаційна диспропорційність. Дестабілізуючою у трудовій сфері є архаїчна, громіздка система зайнятості. Ще до війни в ній проявлялися ознаки деіндустріалізації, але не за рахунок збільшення частки, наприклад, сфери інформаційних технологій чи наукомістких галузей, а за рахунок зростання частки торгівлі, послуг.
На жаль, вирішення питань сфери праці під час війни «не на часі». Але наявні деструктивні аспекти на тлі загрози безпеки життя доповнюються новими проблемами. Їх необхідно вже зараз вирішувати. Ще до війни робились дослідження оцінки потреби ринку праці в професійній освіті. Зараз це конче необхідно: кого готувати, навчати і перенавчати. За оцінками, в Україні в найближчі десять років дефіцит робочої сили становитиме до 8,5 млн. Ситуація кричуща.
Завдання для профспілок
Дещо вже зараз робиться. Уряд запустив проєкт (рішення ухвалено 15 листопада 2024 року) з навчання за державний кошт жінок професіям, в яких традиційно домінували чоловіки. Таких понад 30. Певну кількість жінок уже підготовлено за професіями: водійка трамвая, тролейбуса, фрезерувальниця, монтажниця, газозварювальниця тощо. Спільні соціальні зобов’язання щодо забезпечення якісних робочих місць є критично важливими.
Спільні зобов’язання у рамках НТСЕР?
Усі суб’єкти соціального діалогу у нас присутні. Немає політичної волі, щоб сідати і обговорювати. Ми не можемо сказати громадянам: «потерпіть три-п’ять років, поки налагодиться економіка». На мою думку, зокрема профспілки мають налагодити горизонтальні зв’язки між усіма галузевими профспілками для більш ефективної координації своєї роботи. Завдань надзвичайно багато у сфері праці. Серед них особливо важливо — адекватний і справедливий розподіл результатів економічного зростання. На сьогодні кричущою є необґрунтована надмірна диференціація в оплаті праці всередині галузі. Є міжгалузева диференціація. Різниця зарплат найменш і найбільш оплачуваних — у десятки, а то й у сотні разів!
Уже зараз маємо думати про те, що в нас, на жаль, буде суспільство громадян з функціональними порушеннями здоров’я, тому потребує вирішення питання інклюзивності ринку праці. Інклюзивність — це не лише безбар’єрність (пандуси тощо), а створення робочих місць для них, освіта і соціальний захист. Є глобальні виклики, такі як цифровізація, диджиталізація. В Україні є так звана «платформна зайнятість» (служба доставки, таксі), але жодного регулювання.
Це завдання профспілок — виносити проблеми на поверхню: доводити до відома органів державної влади і держави. А вже держава, як контролюючий орган, має впливати на роботодавця.
Нині обговорюється проєкт Стратегії зайнятості, підготовлений Міністерством економіки у рамках виконання за Планом для Ukraine Facility. Планується, що до середини наступного року вона буде у цілому прописана, вже пройшла необхідні узгодження. Профспілки мають брати активну участь у розробці цієї Стратегії зайнятості, покласти туди усі можливі й неможливі інструменти захисту найманих працівників, інтереси яких профорганізації представляють.
Лілія СОКОЛОВА
#Atomprofspilka #Atomprofinfo
