День шахтаря — професійне свято всіх, хто з ризиком для життя тяжко працює у шахтах. Це свято гірників ДП «СхідГЗК», які добувають уранову руду для потреб атомних електростанцій України, які тісно пов’язали свою долю з долею комбінату, історія підприємства стала невід’ємною частиною їхньої біографії.
«Професія має бути достойно оцінена державою»
Валерій Матов, Голова Атомпрофспілки України, уродженець Жовтих Вод, почав працювати на СхідГЗК ще у благополучні для комбінату сімдесяті — у 1976 році інженером-маркшейдером шахти «Північна». Згодом очолив профспілку СхідГЗК.
«Місто Жовті Води будувалося на моїх очах. Мій батько працював на комбінаті практично з першого дня. Брав участь у створенні уранових об’єктів, так званих поштових скриньок — 28-ма, 35-та. Разом з проведенням гірських робіт широким фронтом велося промислове й цивільне будівництво. Як і батько, після закінчення Криворізького гірничорудного інституту, я також прийшов працювати на комбінат, рудоуправління №2, шахта «Північна». Підприємство розвивалося, розбудовувалась інфраструктура, вирувало культмасове, спортивне життя комбінату…
Раніше шахтарська праця була дуже престижною та добре оплачувалася. Бо й професія є однією з найнебезпечніших, вимагає максимальної витримки, терпіння, відваги і мужності, недарма є такий вираз «гірницька вдача». На жаль, минули ті часи. Уже багато років трудовий колектив державного підприємства «СхідГЗК», разом із Атомпрофспілкою, бореться за своє виживання. І зараз триває невмотивоване, навіть зважаючи на широкомасштабну російську збройну агресію, зволікання з прийняттям урядом рішення про долю стратегічного для України підприємства. Хочу подякувати усім працівникам за стійкість за цих складних обставин, профспілкову згуртованість в обстоюванні свого права на працю та гідну заробітну плату, долю рідного підприємства».
«Після нашої Перемоги шахтарська праця буде у пріоритеті»
Олександр Зовва, голова профкому ППО Новокостянтинівської шахти, від першого трудового дня і до сьогодні відданий своїй справі на ній.
Почав працювати у 2006 році простим слюсарем, хоча мав на той час дві вищі освіти, бо не було вільної вакансії інженерно-технічного працівника. Професійне зростання відбувалося на дільниці очищення шахтних вод: майстер цієї дільниці, заступник начальника дільниці, начальник.
«Коли прийшов на шахту, на той час це була Дирекція підприємства, що будується на базі Новокостянтинівського родовища уранових руд, а вже 2009 року її приєднали до ДП «СхідГЗК», я не був близько знайомий з шахтарським виробництвом. Але коли побачив масштаби, а тоді багато говорилося про великі перспективи найбільшого у Європі уранового родовища, погодився на робочу спеціальність. На той час це була краща дільниця поверхневого комплексу, як за виробничими показниками, так і за згуртованістю колективу. У 2011 році колектив обрав мене головою профспілкового комітету шахти.
Шахтарську працю вирізняє робота з підвищеною небезпекою у підземних умовах. Тому нам хочеться, щоб вона цінувалася відповідно, а питання стратегічного для України державного підприємства «СхідГЗК» вирішувалися на державному рівні належним чином. Сподіваюся, що після закінчення війни, після нашої Перемоги, шахта і шахтарська праця будуть у нашій державі в безумовному пріоритеті, буде розвиток урановидобувної галузі».
«Коли добре працює підприємство, утворюються династії»
Костянтин Лях, головний маркшейдер Новокостянтинівської шахти. Професія знайшла його сама. Навчався за квотою підприємства. Після закінчення у 2010 році Національного гірничого університету (зараз — НТУ «Дніпровська політехніка») проходив практику на Смолінській шахті.
«У нас маленькі міста-супутники шахт. Мої батьки і багато інших родин пов’язані з ними. І коли добре й успішно працюють батьки на підприємстві, туди ж влаштовуються і їхні діти. Так утворюються шахтарські династії. Підприємство запропонувало моїй матері вивчити мене на маркшейдера, оскільки таких спеціалістів не вистачало. Я знав, що це цікава професія — сусід працював головним маркшейдером. І дійсно, моя професія дає мені ширший погляд на роботу усієї шахти, цікаві завдання, не рутинні. Я був у найглибших глибинах і на найвищих копрах стволів. Ми знімаємо кути, довжини, визначаємо положення об’єктів, їх об’єми, розміри. Дуже різнопланова професія, залучають до робіт усюди, де потрібно: тунелі, мости, кар’єри, знімання обсягів гірничих робіт тощо.
Гіркоти додає інше — невизнання важливості професії з боку держави. Нас, працівників урановидобувної галузі, не цінують. Зарплата у маркшейдера, як у спеціаліста високого рангу, мала би бути більшою. Раніше у нас був пільговий список №1, пільгові пенсії. Уряд це відібрав. Доведено галузь до критичного стану, жодне з уранових родовищ не розвивається. Не доведена до кінця експлуатація Смолінської шахти. Не розвивають Новокостянтинівське родовище. ДП «СхідГЗК» не отримує жодної фінансової допомоги від держави. Розрахунок відбувається лише за відвантажену продукцію, а ми без належних ремонтів, нового обладнання. Зарплату не отримуємо по півроку.
Невчасно розпочалася нашим комбінатом кампанія з резервування персоналу. Воєнкоми забирали наших працівників, деколи по 60-80 на день. Висококваліфікованих кадрів втратили за роки війни дуже багато: прохідників з досвідом, буровиків, усіх, хто був на відповідальних важких роботах. Ми тримаємося з останніх сил, продовжуємо сподіватися, що на нас звернуть увагу».
«Краще обов’язково настане»
Василь Матко, гірник підземний Новокостянтинівської шахти. Гірником підземним почав працювати у березні 2020 року. Зацікавила професія, хоча батьки не пов’язані з шахтою, і вже мав економічну освіту — закінчив Кіровоградський національний технічний університет. Але, місцевий уродженець, вирішив поближче познайомитися з шахтою, шахтарською працею.
«Особливо пам’ятним був перший день. Коли спускаєшся під землю, враження не передати. Для тих, хто до того з цим ніколи не стикався, спуск у шахту може бути справжнім стресом. Уявіть кліть, схожу на великий ліфт, який вміщає десятки людей і мчить зі швидкістю на глибину. Так я став гірником, отримав диплом прохідника. Обслуговуємо підземні машини, виявляємо та усуваємо неполадки, доправляємо, готуємо їх до роботи. За необхідності допомагаємо прохіднику, якщо прохідник сам на зміні, чи їх двоє, але мають потребу в облаштуванні забою. Якщо коротко, усі підземні роботи виконуємо ми.
Колектив у нас на дільниці чудовий, злагоджений, усі один одному допомагають, переважно молоді — від 25 до 35 років. Зараз багатьох забрали на війну. Для більшості новачків це перше робоче місце після технікумів.
Хочу активніше долучитися до роботи у профспілці, нещодавно мене обрали в комісію по трудових спорах. І сподіваюся на краще. Зараз нам нелегко, війна не допомагає нікому. Але треба терпіння, після Перемоги це краще обов’язково настане».
«Люди хочуть тут жити, їм потрібна робота»
Олена Шраменко, машиніст підйому Смолінської шахти, в.о. голови профкому шахти. Прийшла 2008 року на Смолінську шахту, бо захотіла працювати разом зі своїм чоловіком, спочатку підсобним робочим, згодом на вентиляції, сигналістом поверхневим, пізніше — підземним машиністом шахти. Профгрупорг дільниці спуск-підйом виконує обов’язки голови профкому Смолінської шахти.
«Коли наша шахта працювала, ми здійснювали спуск-підйом людей, вантажу, різних матеріалів. Зараз шахта не працює. Піднімаємо і опускаємо тільки людей, які займаються водовідливом — видаляють шахтні води з підземних гірничих виробок на поверхню.
Наша шахта ще могла би працювати, кажуть, на-гора не піднято понад мільйон тонн уранової руди. Обіцяли перезапустити, але не вистачає людей, не вистачає коштів. З другого боку, є урядове рішення закрити шахту через нерентабельність до 2028 року, але план закриття не затверджено. Бо й непроста це справа — досвіду такого в України немає.
А люди хочуть працювати. Наше селище Смоліне надзвичайно гарне. 9 тисяч населення. Люди хочуть тут жити, їм потрібна робота».
«Чесні та відкриті людські відносини тут особливо цінуються»
Віктор Жадан, дробарник Інгульської шахти, дробарником комплексу дроблення та завантаження руди на Інгульській шахті працює з 2004 року. Голова профспілки на своїй дільниці років з десять.
«Щоб працювати шахтарем, треба мати відмінне здоров’я, бо шахтарі виконують фізично важку роботу. Гупає тут голосно. Роботи виконуються на великих глибинах під землею, з недостатнім освітленням. Треба бути максимально уважним, щоб не наражати на небезпеку себе, але головне — інших. Тому тут взаєморозуміння, чесні та відкриті людські відносини особливо цінуються.
Сьогодні Інгульська шахта задіяна на 70-80 відсотків своєї потужності, бо не вистачає персоналу, багато пішло до лав Збройних Сил. Працюємо на ентузіазмі, адже немає запчастин, слабка матеріальна база. А немає чим працювати — бо немає коштів. А немає коштів, бо не видаємо стільки руди, щоб заробити ці кошти. Увійшли у замкнене коло і не бачимо виходу. Тому не святковий настрій. І яке може бути свято, якщо наші хлопці в окопах. Багато друзів, родичів воюють. От коли війна закінчиться, поприходять хлопці, змусимо владу звернути на нас увагу. Бажаю всім комбінатівцям міцного здоров’я, злагоди та добробуту в родинах, а головне — дочекатися нам усім мирного неба».
Лілія Соколова, пресслужба Атомпрофспілки
Фото Віктора Юрченка
