Олександр ЧЕРНЮК — слюсар з ремонту РТУ 4 розряду ХАЕС, протягом семи років він присвятив цій професії своє життя. Його дні минали під звуки механізмів, а руки були вправні та завжди готові допомогти в усьому, що пов’язано з ремонтом та обслуговуванням. Проте все змінилося 4 квітня, коли Олександр вирішив вступити до лав Збройних Сил України. Той день став вирішальним у його житті, адже відтоді перед ним відкрилася зовсім інша сторінка: небезпека в епіцентрі воєнних дій і фронтові будні зі зброєю в руках.
Та сильні люди переможні в усьому. Олександр під час реабілітації після тяжкої контузії несподівано взяв участь у змаганнях з волейболу. І достойно провів гру!
Знаю, що Ви були поранені й отримали серйозну контузію. Розкажіть, як це сталося?
Під час штурмової операції в Білогорівці Луганської області я був на службі у 81-й окремій аеромобільній бригаді десантно-штурмових військ. З самого ранку ми обстрілювали ворогів артилерією, а коли наблизився вечір, розпочався важкий бій. У цей час не було можливості вдягнути навушники і дві 120-ті міни вибухнули поруч зі мною. Це була не перша моя контузія, але раніше я не звертався по допомогу, бо дуже хотів продовжувати воювати.
Та цього разу легко не обійшлося. Спочатку я потрапив до Краматорська в госпіталь, а потім у Дніпро. Наразі проходжу реабілітацію.
Як вийшло, що під час одужання Ви не просто зустрілися з колегами, а й взяли участь у спортивному турнірі?:)
Це була приємна випадковість. Я саме був у Чернівцях у справах кілька днів, у цей час мені зателефонував тренер і розповів, що вони в Чернівцях на змаганнях. Я пішов до них, а тренер мені запропонував: «Є комплект форми, виходь грати в команді». Спочатку було трохи ніяково, я ж уже пів року крім зброї нічого в руках не тримав. Але пішов грати! Бо не звик відступати. Хоча від такої кількості людей і від емоцій навіть трішки запаморочилася голова.
Як проходить Ваша реабілітація після поранення?
Та все добре, рани загоюються, 25 вересня вже маю бути у частині. До речі, моїй молодшій доньці Єві буде 4 роки саме в цей день. Встигну ранком привітати 🙂
Як Вас зустріла родина, коли ви приїхали додому?
Це було неймовірно! Навіть те, як я загалом опинився вдома. У шпиталі зустрів дуже хорошу лікарку, її чоловік також служив у Збройних Силах. Вона запитала мене, скільки часу я вже не був вдома. Відповів, що пів року. І вона просто сказала: «Готуйся їхати додому на 30 днів».
Ніхто з моєї родини, окрім молодшої сестри, не знав, що я буду. Приїхав уночі, на мені була кепка з шевроном, на якій «очі» світяться. Моя мама відчинила двері, подивилася на цю кепку і запитала: «Ти хто?» Раніше, з фронту, коли розмовляв з нею, казав, що найбільше хочу покуштувати її пельменів. Тож коли вона пізнала мене, одразу ж кинулася ставити воду на пельмені, а я її питаю: «Мамо, може, спочатку хоча б мене обіймеш?» — і ми обоє розсміялися.
Мої донечки, Єва та Ангеліна, разом дружиною, також були дуже розчулені, старша дочка розплакалась. Я з дітьми намагаюся якнайбільше часу проводити. Я знову поряд зі своєю коханою Мариною. Це щасливі дні!
З яким настроєм будете повертатися на фронт?
Раніше у мене була міцна мотивація — вижити та повернутися до своєї родини. Але тепер, знаючи всі труднощі, які чекають там, не можу нічого сказати. Раніше не відчував такого страху.
Я розумію, те, що мене чекає на фронті — це справжнє пекло. Пересуваючись на позиції, ми маємо пройти 10 кілометрів зі 55 кілограмами спорядження. А іноді потрібно бігти так, щоб навіть атлети не мали шансу наздогнати. Але ми вміємо воювати, ми хочемо захищати нашу країну! Маю сказати, що попри це, фізично усе не так важко, як морально… Та хоч би як було важко і страшно, ми продовжу воювати і боронити свою землю, свою країну, оскільки вірю у Перемогу і в щасливе майбутнє. Особливо дякую коханій, що надихає мене, додає сил іти до перемоги!
Марічка Смерека,
Пресслужба Атомпрофспілки
