Люди на білбордах
Люди на білбордах
На День шахтаря білборди в Кіровограді вітають гірників Інгульської шахти з професійним святом. Зазвичай на них розміщені портрети кращих бригад чи фахівців. У цьому році такої честі удостоївся нагороджений орденом «За заслуги» третього ступеня головний механік Інгульської шахти Віктор Леонідович Бєлий.
Як кажуть, вся свідома, трудова частина життя Віктора Леонідовича пов’язана з Інгульською шахтою. Торік виповнилося 30 років, як він, учорашній студент Криворізького гірничо-рудного інституту, переступив поріг підприємства.
Він виріс у шахтарській криворізьській сім’ї. Батько, Леонід Кирилович, усе життя пропрацював на шахтах Кривого Рогу та в «Кривбасшахтопроходці». До речі, саме він займався постачанням машин і механізмів при проходці стволів Інгульської шахти.
Школярем Віктор Бєлий не раз бував з екскурсіями на шахтах та кар’єрах, тож особливих проблем з вибором життєвого шляху у нього не було. Вчився добре, тому легко вступив до інституту, який і закінчив в 1982 році з дипломом гірничого інженера-електрика. Ще задовго до отримання диплома студент Бєлий знав, що матиме направлення в Кіровоград у РУ-2. Батько теж радив їхати працювати саме сюди. Спочатку кілька місяців Віктор працював електрослюсарем, закріплюючи на практиці здобуті теоретичні знання, входив у курс справ, вивчав підприємство, а невдовзі був призначений електромеханіком дільниці глибокого буріння. Робота виявилася цікавою, бо все було новим для молодого спеціаліста. Потім 6 років працював механіком на дільниці проходки та видобутку, тобто в епіцентрі виробничого процесу. Наступним етапом кар’єрного росту стала посада механіка підйомних машин. Це вже була робота близька до його інженерного профілю: складна техніка, велика відповідальність. Особливістю цієї дільниці було те, що люди завжди працювали у вихідні чи свята, коли можна було проводити ремонтні чи регламентні роботи, адже лише в такі дні шахта могла зупинитися. З своїм часом якось не рахувалися, бо знали, що заплановані роботи потрібно зробити у відведені терміни. Віктор Леонідович згадує, що йому завжди таланило на добрі колективи — кваліфіковані фахівці електрослюсарі і самі знали роботу, і допомагали молодому інженеру. Набутий досвід дав можливість йому пізніше працювати енергетиком — заступником головного механіка шахти. Це вже було ближче до справжньої інженерної роботи з розрахунками, пошуками варіантів, раціоналізаторськими пропозиціями.
Досвідчені гірники знають, що на шахті завжди працювати важко, але в ті роки, роки розквіту підприємства, матеріально-технічне забезпечення було на достатньо високому рівні, не порівняти з нинішнім часом. На жаль, настали кризові 90-ті, коли колективу довелося сповна пізнати зворотний бік так званої ринкової економіки в умовах хаосу і загальної безгосподарності. Однак згуртований колектив Інгульської шахти і всього СхідГЗК витримав випробування часом і утримав підприємство від розвалу.
Віктор Бєлий був призначений начальником дільниці № 12, підйому-спуску. У його підпорядкуванні були всі стволи, вентиляційні установки, калорифери, водовідливи тощо. І знову роботи, як кажуть, вистачало, бо дільниця була дуже великою, з відповідною чисельністю людей. Тут уже доводилося більше працювати з людьми, знаходити підхід до кожного.
У 2005 році Віктор Леонідович став головним механіком шахти, замінивши Юрія Олександровича Толокольникова, досвідченого фахівця, який і передавав Віктору свій досвід. До речі, він і сьогодні працює у службі головного механіка.
Ось так і вийшло, що все життя Віктора Бєлого пов’язане з Інгульською шахтою. Це і життя, і робота, і житло, і навіть сім’я, оскільки саме на шахті познайомився зі своєю дружиною Оленою. З часом побутові проблеми були розв’язані, хоча замолоду довелося пожити в гуртожитку, а потім йому, ще не одруженому, зовсім несподівано видали ордер на однокімнатну квартиру. Звичайно, і тоді це було дивом, не кажучи вже про нинішні часи.
Зараз у роботі головного механіка вистачає складнощів, в основному пов’язаних з матеріально-технічним забезпеченням. Шахта не цех чи завод, збудований раз і назавжди. Тут постійно щось будується, проходять і облаштовують нові горизонти чи виробітки. Розслаблятися немає коли ні вдень, ні вночі, ні в будні, ні в свята. Зовсім недавно довелося виконувати складну роботу на самісінькому копрі, і таких завдань по всій шахті, як під землею, так і на поверхні, вистачає завжди.
Віктору Леонідовичу доводилося впроваджувати нову гірничу імпортну техніку, це вже був зовсім інший вимір, але хотілося, щоб такої високопродуктивної техніки було більше, адже вона теж не вічна.
За свою багаторічну роботу Віктор Леонідович був удостоєний почесного знака «Шахтарська слава» третього ступеня. Йому, правда, не зрозуміло, для чого хтось відмінив цю почесну відзнаку і нею більше не нагороджуватимуть гірників. Його життєве кредо дуже просте — робити свою справу, не розводити руками, бо рідній шахті потрібна конкретна робота і реальні справи, чого б це не коштувало.
Наш скромний герой вітає з Днем шахтаря своїх колег, працівників Інгульської, Смолінської та Новокостянтинівської шахт і бажає їм міцного здоров’я та оптимізму. Інакше у шахтарському житті не можна.