Перспективи вітчизняного атомно-енергетичного комплексу залежать насамперед від того, наскільки урядовці володіють стратегічним баченням галузевого розвитку. Альтернативи атомній енергетиці в Україні не існує. Про це люблять розмірковувати доповідачі з високих трибун, ставлячи у приклад всьому народові надійність, стабільність і самодостатність нашої галузі. Проте, що стоїть за цими заяложеними компліментами влади? Рідко почуєш авторитетний аналіз галузевих проблем, бо для того, щоб дати раду стратегічному атомно-енергетичному комплексу, треба вміти вирішувати, як мінімум, його поточні питання і бути максимально готовим до нових викликів.
ЛЮДСЬКА «СИРОВИНА»
Атомпрофспілка об’єднує людей різних професій, зайнятих не тільки в атомно-енергетичному комплексі, а й у багатьох інших сферах народного господарства України. Сьогодні нам ще дається мінімізувати негативні наслідки соціально-економічної кризи. Однак заплющувати очі на виклики останніх років, вузькі місця і глухі кути було б згубним для майбутнього всієї нашої атомної енергетики.
Серед викликів, насамперед, дефіцит сучасних кадрів. За Україною закріпився імідж дешевого сировинного додатку, де замість сировини нерідко виступають кваліфіковані людські ресурси. Тривожна тенденція не обійшла нашу галузь: статистика констатує масовий відплив українських фахівців за кордон. Вітчизняні атомники від’їжджають на заробітки в сусідні країні, де їм із задоволенням гарантують гідну зарплату і житло.
Різниця в розмірі зарплати між директорами АЕС, наприклад, в Україні і Росії уже сягає десяти разів. Як вдається зберегти директорський корпус? Дехто, досягши пенсійного віку, ще працює. Інші сподіваються невдовзі отримати ліцензію на діяльність директора. Але ситуація з директорами непроста — треба визнати, що в цьому середовищі траплялися випадки переслідування за політичними мотивами.
Не дивно, чому тільки Запорізьку АЕС за останній час залишило 13 ліцензованих атомників. Це були не найгірші наші професіонали, так звані «білі комірці», вони роками здобували унікальні знання та навички. Фактично нинішнє покоління фахівців відходить у минуле, однак молодь не поспішає ставати навіть слюсарями чи токарями в нашій сфері. Тому галузь працює за умов постійного скорочення кількості співробітників, відповідно — членів профспілок.

На мою думку, як керівника Атомпрофспілки, виправити ситуацію можна, зробивши найголовніше — давши гідну оцінку праці нашим людям і встановивши відповідну зарплату. Зберегти трудові колективи останнім часом вдається тільки за рахунок оптимізації підприємств. Порівняно нещодавно ми вибороли прогресивнішу оплату праці в галузі, зробивши нову систему гнучкішою за попередню. Тепер нею можна хоча б зацікавити й стимулювати наших співробітників. Однак фонд оплати праці при цьому, на жаль, особливо не зріс. Ми підтримуємо його за рахунок «вимивання» допоміжних структур на виробництві та скорочення витрат.
Якщо нам ще довго не вдаватиметься досягти суттєвого поліпшення оплати праці (скажімо, через кризу), цю проблему можна буде певний час пом’якшувати, пропонуючи різні нематеріальні блага на соціальних об’єктах атомних станцій. Ідеться про можливості оздоровлення та реабілітації, оскільки в самій професії закладено відомі ризики для життя і здоров’я. Однак у той самий час, коли ці можливості зникнуть, у людей також зникне зацікавленість працювати на станціях, підвищувати кваліфікацію тощо. Тим часом плани стосовно позбавлення наших підприємств їхніх традиційних соціальних структур (у процесі фінансового оздоровлення) чиновники наполегливо запроваджують у життя.
AU_22_2010.pdf